Бейтс намагалася впоратися з керуванням.
— Я зараз… одну секунду…
— Заберіть цю штуку просто, блядь, зараз, ви нас почули? Просто, блядь, зараз.
— Упіймала, — проскреготала зубами Бейтс, коли зв’язок відновився. — Потрібно було переналаштувати лазер.
Зонд суттєво знесло з курсу — наче людину, що переходила річку вбрід, захопила течія і кинула у водоспад, — але він досі передавав сигнали та рухався.
Ледь-ледь. Бейтс доводилося напружуватися, щоб утримувати його на курсі. «Чортик» смикався, продираючись крізь щільні закрути магнітосфери «Роршаха». Артефакт знову потрапив у його фокус. Зображення блимало.
— Продовжити зближення, — спокійно наказав Сарасті.
— Я б із радістю, — витиснула із себе Бейтс. — Намагаюся.
«Тезей» знову хитнувся і ввійшов у штопор. Я міг заприсягнутися, що якусь мить чув, як скрегочуть балки в барабані. На тактичній діаграмі з’явився ще один скелястий уламок.
— А мені здавалося, що такі штуки передбачаються, — буркнув Шпіндель.
— Хочете розпочати війну, «Тезею»? Ви це маєте на меті? Думаєте, зможете?
— Воно не нападає, — сказав Сарасті.
— А по-моєму, нападає, — Бейтс говорила тихо, але я бачив, яких зусиль це їй вартувало.
— Якщо «Роршах» може контролювати траєкторії цих…
— Розподіл нормальний. Корекції незначні.
Вочевидь, він говорив про статистику: насправді корабель бовтався і деренчав так, що нам пошкодження здалися значними. «Роршах» несподівано сказав:
— А, ну ясно. Тепер ми зрозуміли. Ви думаєте, що тут нікого немає, правда? Якийсь консультант з великою зарплатою сказав вам, що немає чого перейматися.
«Чортик» уже проник глибоко в гущавину. Зниження швидкості передачі даних призвело до втрати більшості тактичних схем. Масивні, рельєфні шипи «Роршаха», що бовваніли у тьмяному світлі, — кожен розміром із хмарочос — звідусіль розрубували зловісний краєвид. Коли Бейтс намагалася вирівняти промінь, зв’язок запнувся. КонСенсус розмальовував стіни й повітря таємничою телеметрією. Я й гадки не мав, що це взагалі означало.
— Ви думаєте, що ми просто «китайська кімната», — глузував «Роршах».
«Чортик» проривався вперед, йшов на зіткнення, шукаючи, за що б учепитися.
— Ти помилився, «Тезею».
Зонд ударився об щось, прилип.
І раптом перед нами виринув «Роршах»: не реконструкція на основі дзеркальних відображень, не контури чи моделі в штучних кольорах. Нарешті він, без прикрас, постав перед людськими очима.
Уяви темний, матовий, погнутий терновий вінок, шпичаки якого переплуталися так сильно, що його вже ніколи не одягнути на голову людині. Запусти його на орбіту навколо несформованої зірки, слабке світло якої лише підсвічує контури супутників. Нечасті криваві спалахи, схожі на тьмяні жаринки, освітлюють його вигини і тріщини, тільки підкреслюючи непроникну темряву, що панує навколо.
Уяви собі артефакт, який втілює саме поняття тортур, щось настільки збочене й огидне, що попри незчисленні світлові роки, які нас розділяють, і непередавану різницю у вигляді й біології ти все одно відчуваєш, як він корчиться від болю.
А тепер уяви, що він розміром з місто.
«Роршах» блимав, доки ми його розглядали. Блискавки вилітали з покорчених шипів завдовжки кілька тисяч метрів. КонСенсус показував нам у мерехтливому світлі картини пекла — безмежного, темного, нестерпно-болісного. Композитні зображення брехали. У них немає анічогісінько прекрасного.
— Тепер уже надто пізно, — сказало щось із глибини. — Кожен з вас уже мрець. Сьюзан? Ти там, Сьюзан? Ми заберемо тебе першою.
Життя надто коротке, щоб грати в шахи.
Вони ніколи не зачиняли за собою люка. Надто легко було загубитися під куполом, у безмежній порожнечі, що простягалася на 180 градусів по кожній вісі. Вони потребували цієї порожнечі, але і якоря посеред неї також: м’якого світла з корми, легкого вітерцю з барабана, галасу людей і шуму машин, що працювали неподалік. Їм потрібно було все й одразу.
Я лежав і чекав. Прочитавши з дюжину очевидних підказок у їхній поведінці, я вже пройшов у передній шлюз, коли вони з’явилися. Я дав їм кілька хвилин і поповз уперед, до містка, зануреного у темряву.