— Виходимо на орбіту за п’ятнадцять хвилин. За п’ять — усім бути у барабані.
— Добре, — сказала Бейтс, відрядивши останнього солдата. — Ну, вперед, — вона відштовхнулася й попливла вгору по хребту.
Новононароджені машини-вбивці загрозливо поклацували у мій бік. Від них пахло новими автомобілями.
— До речі, — гукнула Бейтс через плече, — ти випустив з уваги дещо очевидне.
— Прошу?
Діставшись кінця коридору, вона розвернулася на сто вісімдесят градусів і приземлилася, наче акробатка, біля люка, що вів до барабана.
— Причину. Чому б комусь нападати на нас, якщо у нас немає нічого потрібного йому.
Відповідь я зчитав з її обличчя: «А що, як вони взагалі не нападають, а захищаються?»
— Ти запитував про Сарасті. Розумний чоловік. Сильний лідер. Можливо, йому варто було б проводити більше часу з особовим складом.
«Вампір не поважає своїх підлеглих. Не дослухається до порад. Половину часу взагалі переховується».
Я пригадав косаток-мігрантів.
— Може, він просто дбає про нас. — «Він знає, що у нас від нього дрижаки».
— Я впевнена, що так воно і є, — відказала Бейтс.
«Вампір сам собі не довіряє».
Це стосувалося не лише Сарасті. Вони всі ховалися від нас, навіть коли посідали панівне становище. Вони завжди лишалися потойбіч міфу.
Усе почалося, як і завжди: вампіри не першими оцінили переваги збереження енергії. Землерийки та колібрі, наділені крихітними тілами й прискореним метаболізмом, помирали б за ніч від голоду, якби не ціпеніли на заході сонця. Коматозні морські слони лежали, не дихаючи, на дні моря, прокидаючись, тільки коли неподалік пропливала здобич або коли рівень лактату сягав критичної межі. Ведмеді та бурундуки економлять енергію, засинаючи на голодні зимові місяці, а дводишна риба — девонський чемпіон з мистецтва засинання — чекаючи на дощі, могла зібгатися й померти на кілька років.
З вампірами все інакше. Їм не бракувало повітря, не дошкуляв прискорений метаболізм чи якась снігова ковдра, яка щозими перекриває їм доступ до запасів їжі. Проблема полягала не стільки в браку здобичі, скільки в надто незначній відмінності від неї. Вампіри ще зовсім недавно відділилися від своїх предків, тож їхні темпи розмноження збігалися. Не було класичної лісової динаміки між риссю та зайцями, коли здобичі в сто разів більше, ніж хижаків. Вампіри ж годувалися видом, який розмножувався не набагато швидше, ніж вони самі. Вони б миттєво виїли власні запаси їжі, якби не навчилися затягувати паски.
До моменту вимирання вони могли вимикатися на десятиріччя.
Такий підхід мав подвійний сенс. Він не тільки сприяв скороченню потреб метаболізму, дозволяючи здобичі розмножуватися до рівня, коли на неї можна полювати, а й давав нам час забути, що ми — здобич. У добу плейстоцену ми були вже доволі розумними — настільки розумними, що могли дозволити собі скептицизм. Якщо за всі роки в савані ти не бачив нічних демонів, то чому ти мусив вірити старечому бурмотінню біля багаття, давній легенді, що передається з покоління у покоління?
То було смертю для наших предків, нехай навіть ці самі ворожі гени — привласнені зараз — непогано послужили нам, коли ми вилетіли за межі Сонячної системи півмільйона років по тому. Але мене тішила думка, що Сарасті відчував тягар власних генів і відразу до тривалого перебування у зоні видимості, сформовану поколіннями у процесі природного відбору. Можливо, щомиті, коли він перебував у нашому товаристві, йому доводилося боротися з голосами, які кричали: «Сховайся, сховайся, дай їм забути про тебе». Можливо, він ішов геть, коли ті голоси ставали надто гучними, можливо, йому в нашій присутності ставало так само тривожно, як і нам з ним.
Завжди можна на це сподіватися.
Наша остаточна орбіта однаковою мірою поєднувала потаємність і браваду.
«Роршах» описував бездоганні кола по екватору Великого Бена на відстані 87900 кілометрів від центру тяжіння. Сарасті не хотів випускати його з поля зору, і не потрібно бути вампіром, щоб не довіряти супутникам-ретрансляторам у радіоактивній бурі з каміння й механізмів. Узгодження орбіти стало очевидною альтернативою.
Водночас уже не мали сенсу всі дискусії щодо того, що мав на увазі «Роршах» — і чи взагалі розумів, що казав, — коли нам погрожував. У будь-якому разі, ми могли наразитися на заходи безпеки, а довгочасне зближення тільки збільшувало ризик. Сарасті прорахував оптимальний компроміс — помірно ексцентрична орбіта, що практично торкалася артефакту в перигеї, але решту часу трималася на відстані. Траєкторія виявилася довшою, ніж у «Роршаха», і вищою — довелося йти на тязі по нисхідній дузі, щоб синхронізуватися, — але в результаті ми досягли того, що ні на мить не випускали об’єкт з поля зору, а на дистанції ураження перебували лише три години до і після нижньої точки.