Ніщо з цього, як виявилося потім, не було правдою; принаймні жодна з тез не знайшла підтвердження. Тогочасні спеціалісти майже нічим не відрізнялися від знахарів, які виконували імпровізовані ритуали: звивисті розмови на вільну тему, переповнені навідними запитаннями та невербальними сигналами, пошуки на смітнику нудотного дитинства. Часом — доза літію та галоперидолу, якщо не допомагали бубон і брязкальця. Технологія картографування мозку тільки-тільки розправляла крила; до технології його корекції залишалися ще довгі роки. Тож невропатологи та психіатри діймали своїх жертв та, придумуючи назви речам, яких вони не розуміли, сперечалися над вівтарями Фройда, Кляйна та давніх астрологів. Не було меж у їхнього бажання скидатися на представників справжньої Науки.
Зрештою, саме наука і розмазала їх по асфальту; дисоціативний розлад особистості обернувся на напівзабуте марення ще до появи синаптичної корекції. Але вираз «альтер его» зберігся і досі залишався резонансним. Серед тих, хто пам’ятав історію, воно було кодовою назвою «зради» та «людського жертвоприношення». «Альтер его» означало «гарматне м’ясо».
Уявивши топологію особистостей, що співіснували в Банді, я зрозумів, чому Саша зжилася з цим міфом. Я також усвідомлював, чому Сьюзан їй це дозволила. Зрештою, в концепті не було нічого неправдоподібного, що й доводило існування самої Банди. А коли тебе відлущили від ще не існуючої сутності, виліпили із порожнечі, відразу пустивши в доросле життя, коли ти радше фрагмент особистості, який навіть не має власного повноцінного тіла, — можна пробачити певну злостивість. Звісно, ви всі рівні, всі однакові. Звісно, жодна з особистостей не краща за інших. Однак лише Сьюзан має прізвище.
Краще спрямувати свою агресію на старі образи, байдуже — реальні чи вигадані, ніж зриватися на комусь, з ким ділиш одну плоть.
Оточений дисплеями, які фіксували невблаганне зростання Левіафана під нами, я зрозумів іще дещо. Не тільки те, чому Саші так не подобався цей вираз, а й те, чому Ісаак Шпіндель — звісно, мимоволі — вжив саме його.
З погляду Землі, усі на борту «Тезея» були альтер его.
Сарасті залишився на борту. У нього не було заміни.
Ми, всі решта, набилися у шатл, одягнені в індивідуально підігнані скафандри, які були настільки обвішані протирадіаційним захистом, що скидалися на костюми аквалангістів для глибоководного занурення із минулого століття. Треба було дотримуватися чіткого балансу: надмір захисту ще гірший, ніж його відсутність. Він розщеплював первинні частки на вторинні, настільки ж смертельні, проте численніші. Іноді доведеться терпіти підвищений радіаційний фон; тож єдиною альтернативою було закутатися в свинець і перетворитися на жуків.
Ми відбули за шість годин до перигею. «Скілла», наче нетерпляча дитина, мчала вперед, залишаючи батьків далеко позаду. Я не помітив особливого ентузіазму на обличчях моїх супутників. За винятком одного: Банда Чотирьох ледь не сяяла за забралом скафандра.
— Хвилюєшся? — запитав я.
Саша відповіла:
— Блядь, так. Польова робота, Кітоне. Перший контакт.
— А що як там нікого не буде?
Або буде, і ми їм не сподобаємося?
— Так навіть краще. Повитріщаємося на їхні дорожні знаки та покопирсаємося в коробках з-під пластівців без копів, які б зиркали нам через плече.
Мені стало цікаво, чи висловлює вона думку всієї Банди. Я чомусь був певен, що Мішель вважала інакше.
Усі ілюмінатори «Скілли» було задраєно. Краєвиду за вікном не спостерігалося. А всередині також немає на що дивитися, окрім роботів, тіл та покрученого силуету, що розростався перед очима на дисплеї шолома. Однак я відчував, як радіація проривається крізь нашу броню, наче крізь цигарковий папір. Відчував вузлуваті гребені та котловини магнітного поля «Роршаха». Я відчував самого «Роршаха», до якого ми неухильно наближалися: обвуглена крона вигорілого інопланетного лісу, радше пейзаж, аніж артефакт. Я уявляв потужні розряди електрики, що проскакували між його гілками, і нас на їхньому шляху.