Переконуєш себе, що все це лише у твоїй голові. Нагадуєш, що всі симптоми детально вивчені: неминучий наслідок надто тісного контакту плоті з магнітним полем, що випускає привидів та звірів зі скроневих доль мозку і пробуджує паралізуючий страх із середнього мозку, аби наповнити ним свідомість. Воно трахає твої рухові нерви і змушує навіть вимкнуті імплантати співати, наче дрібні крихкі кристали.
Енергетичні артефакти — ось що це таке. Ти говориш це сам до себе, повторюєш так часто, що слова втрачають будь-який сенс і обертаються на механічну мантру, закляття від лихих сил. Вони не справжні — ці голоси, що шепочуть за межами твого шолому, ці ледь помітні істоти, які манячать на межі видимого світу. Вони — пастка для розуму, те саме неврологічне дурисвітство, що століттями переконувало людей, ніби їх переслідують привиди, викрадають прибульці та женуться за ними…
вампіри…
…і ти запитуєш себе, чи справді Сарасті зостався на «Тезеї». А що, як він весь цей час був поряд, чекав на тебе…
— Ще один стрибок, — попередила Бейтс, коли на моєму дисплеї стали зашкалювати тесли та зіверти. — Стережіться!
Я встановлював дзвін Фарадея. Намагався. Це мало бути доволі просто: я вже протягнув головну отосу від вестибюлю до обвислого мішка, що бовтався посеред проходу. Я ще мав… правильно, треба було щось зробити з поперечними канатами. Щоб… щоб відцентрувати дзвін. Стіна у світлі мого налобного ліхтаря виблискувала, наче мокра глина. У моїх очах іскрилися сатанинські руни.
Приліпив якірну пластину до стіни. Я міг заприсягтися, що основа здригнулася. Вистріливши з реактивного пістолета, я відступив до центру проходу.
— Вони тут, — прошепотіла Джеймс.
Щось було поряд. Я повсякчас відчував за спиною його присутність, хай би куди повертався. Безмежна ревуча пітьма клубочилася на краю поля зору — ненажерлива, розміром з тунель паща. Будь-якої миті вона могла зробити неймовірно швидкий випад і поглинути усіх нас.
— Вони прекрасні… — сказала Джеймс. У її голосі зовсім не було страху, він повнився побожністю.
— Що? Де? — Бейтс крутилася на місці, намагаючись охопити поглядом усі чотири сторони. Роботи, схожі на броньовані фігурні дужки, за її наказом занепокоєно хиталися від однієї стінки до іншої, тримаючи зброю напоготові. — Що ти побачила?
— Вони не там. Вони тут. Всюди. Невже ви їх не бачите?
— Я нічого не бачу, — сказав Шпіндель тремтячим голосом.
— Це все електромагнітні поля, — сказала Джеймс. — Ось як вони спілкуються. Уся конструкція переповнена мовами, вона…
— Я нічого не бачу, — повторив Шпіндель. Його дихання гулко і часто відлунювало в навушниках. — Я осліп.
— Бляха! — Бейтс повернулася до Шпінделя. — Як таке може бути… радіація?..
— Не д-думаю, що це вона.
Дев’ять тесла — і привиди були повсюди. Я відчув запах асфальту і жимолості.
— Кітоне! — крикнула Бейтс. — Ти з нами?
— Т-так.
Заледве. Я стояв біля дзвона і стискав у руках витяжний трос, намагаючись ігнорувати, те, що поплескувало мене по плечу.
— Облиш все! Витягни Шпінделя!
— Ні! — Шпіндель безпорадно висів у проході. Пістолет теліпався на ремінці. — Ні, кинь мені щось.
— Що?
Це все у твоїй голові. Це все у твоїй…
— Кинь мені щось. Та що завгодно!
Бейтс вагалася.
— Ти сказав, що осл…
— Просто зроби це!
Бейтс зірвала з пояса запасну батарею і кинула її Шпінделю. Він незграбно потягнувся за нею. Батарея вислизнула з його рук і вдарилася об стіну.
— Зі мною все буде гаразд, — прошепотів він. — Просто дотягніть мене до намету.
Я смикнув за шворку. Клітка надулася наче величезний бронзовий зефір.
— Усі всередину! — Бейтс однією рукою стріляла з пістолета, а іншою тягнула Шпінделя. Вона підштовхнула його до мене, а сама наліпила сенсор-сповіщувач на тканину намету. Я зірвав екранований клапан із входу, як струп з рани. Під ним звивалася й блищала, наче мильна бульбашка, самотня, безкінечно довга, накручена сама на себе молекула.
— Затягуй його всередину! Джеймс! Лізь сюди!
Я проштовхнув Шпінделя крізь мембрану. Вона обтискувала його непристойно туго, заповнюючи кожну тріщину та контур.