— Джеймс! Ти…
— Заберіть це від мене! — Різкий голос: грубий, наляканий і страшний, чоловічий настільки, наскільки взагалі так може говорити жінка. Дробар контролює тіло. — Заберіть це від мене!
Я озирнувся. Тіло Сьюзан Джеймс повільно перекидалося посеред тунелю, вчепившись обома руками у свою праву ногу.
— Джеймс, — підпливла до неї Бейтс. — Кітоне! Допоможи. — Вона схопила Банду за руку. — Дробар? У чому проблема?
— У цьому! Ти що, сліпа?
Опинившись біля них, я збагнув, що він не просто тримав себе за ногу. Він смикав за неї. Намагався відірвати.
Хтось у моєму шоломі істерично зареготав.
— Хапай його за ліву руку, — наказала мені Бейтс, намагаючись відірвати пальці лінгвіста, що мертвою хваткою вчепилися в ногу Банди. — Дробарю, відпусти! Негайно!
Заберіть це від мене!
— Це твоя нога, Дробарю.
Ми боролися з ним усю дорогу до дзвона.
— Це не моя нога! Ви тільки погляньте на це, як воно може бути моєю ногою, якщо воно мертве. Воно прилипло до мене…
Майже прийшли.
— Дробарю, послухай, — гарикнула Бейтс. — Ти мене чу…
Заберіть це від мене!
Ми заштовхали Банду у намет. Бейтс відступила, коли я пірнув услід за нею. Дивовижно, як вона ще трималася. Якимось дивом їй вдавалося не підпускати демонів до себе, вона загнала нас у безпечне місце, наче бордер-коллі під час грози. Вона…
Вона не пішла за нами. Її не було в наметі. Озирнувшись, я побачив, як її тіло зависло біля нашого сховку. Рука в рукавиці стискала край намету; крізь всі шари каптону, хрому та полікарбонату я помітив, що чогось бракує. Усі її грані розтанули.
Це не могла бути Аманда Бейтс. В істоти переді мною топології було не більше, ніж у манекена.
— Амандо?
Банда у мене за спиною щось бурмотіла у тихому маренні.
— Що трапилося? — запитав Шпіндель.
— Я залишаюся тут, — сказала Бейтс. Її голос був спокійним. — Я все одно мертва.
— Що? — Шпінделю забракло слів. — Ти станеш мертвою, якщо не…
— Ви залишите мене тут, — сказала Бейтс. — Це наказ.
Вона запечатала нас усередині дзвона.
Для мене таке було не вперше. Невидимі пальці раніше вже порпалися в моєму мозку, каламутячи намул та здираючи струпи. Вплив «Роршаха» був сильнішим, але Челсі робила це…
…якщо можна так сказати, точніше.
Вона називала це «макраме»: гліальні старти, каскадні ефекти, шаткування критичних гангліїв. Якщо я заробляв на хліб читанням людської архітектури, то Челсі змінювала її — знаходила критичні вузли і виправляла їх, кидала камінчик десь біля витоків пам’яті і спостерігала, як брижі обертаються на величезні гуркотливі хвилі глибоко у низинах психіки.
За час приготування сандвічу вона могла впаяти тобі в мозок щастя, а за годину чи дві, просто в процесі ленчу, примирити тебе з дитинством.
Як і безліч інших сфер людської діяльності, цей процес міг відбуватися без участі Челсі. Людську природу поставили на конвеєрну стрічку. А саме людство все більше і більше перетворювалося з виробника на виріб. І все ж для мене мистецтво Челсі осявало дивний старий світ абсолютно новим світлом: верстання думки відбувалося не заради вищого блага абстрактного суспільства, а заради егоїстичних бажань індивіда.
— Дозволь мені подарувати тобі щастя, — сказала вона.
— Я вже й так щасливий.
— Я зроблю тебе ще щасливішим. ТПК за мій кошт.
— ТПК?
— Тимчасові поведінкові корекції. Я досі маю привілейований статус у «Саксі».
— Мене вже достатньо коригували. Варто змінити бодай один синапс, і я стану кимось зовсім іншим.
— Дурниці! І ти сам це добре знаєш. Інакше кожен новий досвід перетворював би тебе на іншу людину.
Я поміркував.
— Мабуть, так воно і є.
Але вона все наполягала і наполягала, а навіть найсильніші аргументи проти щастя з часом тьмяніють. Тож одного вечора Челсі покопирсалася у своїх шухлядах і витягла сітку для волосся, обліплену сірими жирними шайбами. Сітка виявилася надпровідною павутиною, тонкою, наче туман, призначеною фіксувати поля навіть найпростіших думок. Шайби були керамічними магнітами, що омивали мозок власним полем. Імплантати Челсі були підключеними до базової станції, що грала з інтерференційними візерунками між полями.