— Колись лише для розміщення магнітів потрібна була машина розміром з ванну, — Челсі вклала мене на диван і натягнула мені на голову сітку. — Це єдине диво, яке до снаги такому портативному апарату. Ми можемо знайти гарячі точки, можемо навіть добряче їх трусонути, якщо треба, але ефект від транскраніальної магнітної стимуляції з часом послаблюється. Для стабільної корекції треба звертатися в клініку.
— А що конкретно ми шукаємо? Задавлені спогади?
— Таких не буває. — Вона широко всміхнулася, заспокоюючи мене. — Є тільки спогади, які ми, так би мовити, навмисне ігноруємо. Мислимо в обхід них, якщо ти мене розумієш.
— Я думав, ти збираєшся подарувати мені щастя. Чому…
Вона притулила палець до моїх губ.
— Віриш чи ні, Лебедю, люди часом навмисне ігнорують навіть щасливі спогади. Якщо їм, наприклад, сподобалось щось, що, на їхню думку, не повинно було подобатися. Або, — вона поцілувала мене в лоб, — якщо вони вважають, що не заслуговують на щастя.
— Отже, ми збираємося…
— Грати в лотерею. Ніколи не знаєш, що там, поки не витягнеш. Заплющ очі.
Десь за вухами у мене зародилося м’яке гудіння. Голос Челсі вів крізь темряву.
— Не забувай, пам’ять — не історичний архів. Насправді це імпровізації. Безліч речей, які ти асоціюєш з конкретними подіями, можуть виявитися хибними, байдуже, наскільки чітко ти їх пам’ятаєш. Мозок має дивну звичку клеїти колажі. Додавати деталі постфактум. Але це не означає, що пам’ять тобі бреше, так? Вона чесно відтворює те, як ти бачив світ, і кожен спогад впливає на те, яким ти його бачиш зараз. Але це не фотографії. Радше імпресіоністські картини. Гаразд?
— Гаразд.
— О! — вигукнула вона. — Щось є.
— Що саме?
— Функціональний кластер. Задіяний постійно, але не сильно, не може прорватися у свідоме сприйняття. Погляньмо, що буде, якщо ми…
Мені десять років, я рано повернувся додому і зазирнув на кухню, де пахло підгорілим маслом і часником. У сусідній кімнаті сварилися тато з Гелен. Відкидна кришка кухонного смітника була піднята — часом вистачало і цього, щоб Гелен завелася. Але вони сварилися через щось інше. Гелен лише хотіла того, що було б краще для всіх нас, а тато відповідав, що існують певні рамки і взагалі так ніхто не робить. Гелен натомість сказала, що ти не уявляєш, наскільки важко часом буває навіть просто дивитися на нього, — і тоді я зрозумів, що вони сваряться через мене. І в цьому не було нічого незвичайного.
Найбільше мене налякало те, що тато вперше почав суперечити їй.
— До такого не можна силувати. Особливо нічого не сказавши. — Мій батько ніколи не кричав — його голос був таким самим тихим і спокійним, як і завжди, — але тепер він повнився невідомим мені холодом і був важким, як залізо.
— Все це лайно, — відрізала Гелен. — Батьки завжди приймають рішення за своїх дітей, у їхніх інтересах, особливо, коли мова заходить про питання медици…
— Це не питання медицини, — цього разу голос батька підвищився. — Це…
— Не питання медицини?! Ти сам себе перевершив у запереченні фактів. Вони вирізали йому половину мозку, якщо ти не помітив. Думаєш, він зможе одужати без нашої допомоги? Знову заграла сувора батьківська любов? Може, раз уже почав, то й годувати і напувати його заборониш?!
— Якби йому були потрібні мю-опи, їх би йому виписали.
Я відчув, як скривився від незнайомого слова. У відкритому смітнику виднілося щось маленьке та біле.
— Джиме, будь розважливим. Він такий відсторонений, що навіть не говорить зі мною.
— Нас попереджали, що це потребуватиме певного часу.
— Два роки! Немає нічого поганого в тому, щоб трохи допомогти природі. Це ж навіть не чорний ринок. Заради Бога, пігулки продаються без рецепту!
— Річ не в цьому.
Порожня пляшечка з-під ліків. Ось що викинув один з них, забувши закрити кришку смітника. Я витягнув її з кухонних відходів і про себе прочитав етикетку.
— Може, річ у тому, що чоловікові, якому рідко вдається провести вдома хоча б три місяці на рік, вистачає бісового нахабства засуджувати мої батьківські здібності. Хочеш вирішувати, як виховувати сина, — виконуй бодай якісь зі своїх обов’язків. А якщо ні, то просто від'їбись.