— Ти більше ніколи не даси цього гівна моєму сину, — гарикнув батько.
Бондфаст™ Тип IV
ПІДСИЛЮВАЧ μ-ОПІОЇДНИХ РЕЦЕПТОРІВ/СТИМУЛЯТОР ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МАТЕРІ
«Посилюємо зв’язок між мамою та дитиною з 2042 року».
— Та невже? І як же ти збираєшся мене зупинити, бідолашний трудоголіку? Ти не маєш часу навіть на те, щоб з’ясувати, що коїться у твоїй власній родині. Думаєш, ти зможеш контролювати мене зі своєї їбаної орбіти? Думаєш…
Раптом з вітальні перестали долинати будь-які звуки, крім якогось хрипіння. Я визирнув з-за рогу.
Батько стискав руками горло Гелен.
— Думаю, — прогарчав він, — якщо доведеться, я зможу зупинити тебе і не дати нашкодити Сірі. А ще я думаю, що ти знаєш про це.
Потім вони побачили мене. Батько забрав руки з материної шиї, і на його обличчі не було жодних емоцій.
Але лице Гелен сяяло тріумфом.
Я зірвався з дивана, стискаючи в руці сітку. Челсі стояла біля мене з широко розплющеними очима. Метелик наче мертвий застиг на її щоці.
Вона взяла мене за руку.
— О Боже! Мені так прикро.
— Ти… ти бачила це?
— Ні, звісно ні. Я не можу читати думок. Але спогад, вочевидь, виявився нещасливим.
— Він був не настільки паскудним.
Я відчув десь поблизу гострий, незрозумілий біль — неначе чорнильну пляму на білій скатертині. За якусь мить локалізував його: я прокусив губу.
Челсі поклала долоню на мою руку.
— Це справді вибило тебе з сідла. Твої життєві показники… з тобою все добре?
— Так, звичайно. Не біда. — У роті присмак солі. — Але мені дещо цікаво.
— Запитуй.
— Навіщо ти так вчинила зі мною?
— Бо ми можемо прибрати цей спогад геть, Лебедю. У цьому вся суть. Хай би що там було, хай би що там тобі не подобалося, ми тепер знаємо, де воно вгніздилося. Ми можемо повернутися і придушити його просто на раз! А потім у нас буде кілька днів, щоб остаточно видалити цей спогад, якщо ти захочеш. Просто вдягни сітку і…
Челсі обняла мене і пригорнула до себе. Вона пахла піском і потом. Я любив цей запах. Якусь мить я почувався в повній безпеці. Ненадовго здалося, що земля не піде у мене з-під ніг будь-якої миті. Якимось чином, коли я був з Челсі, то ставав значущим. Хотілося, щоб вона обіймала мене вічно.
— Не хочу, — сказав я.
— Ні? — Челсі блимнула та зосереджено поглянула на мене. — Чому ні?
Я знизав плечима.
— Знаєш, що кажуть про людей, які не пам’ятають свого минулого?
Хижак біжить за обідом. Здобич біжить, щоб вижити.
Ми були сліпими й безпорадними, втиснутими у тендітну бульбашку у ворожому тилу. Але зрештою голоси змовкли. Монстри лишилися за шатром.
І Аманда Бейтс — з ними.
— Що за чорт, — видихнув Шпіндель.
Погляд його очей за лицьовим забралом був зосередженим і уважним.
— Ти можеш бачити? — запитав я.
Він кивнув.
— Що сталося з Бейтс? Її скафандр тріснув?
— Не думаю.
— Тоді чому вона сказала, що мертва? Що…
— Вона буквально мала на увазі саме це, — відказав я. — Не «почуваюся, як мертва» чи «я помираю». Вона мала на увазі, що мертва зараз. Неначе балакучий труп.
— Звідки… — Ти знаєш? Дурне запитання. Його обличчя смикалося й кривилося за склом шолома. — Це божевілля, так?
— Визнач божевілля.
Банда мовчки висіла у повітрі, ледь не притискаючись у тісному просторі до спини Шпінделя. Дробар припинив скиглити через ногу, щойно ми зачинили вхід. Або, можливо, його просто відтіснили; мені здалося, що у судомах товстих, скутих рукавицями пальців я побачив грані Сьюзан.
У приймачі відлунювало дихання Шпінделя.
— Якщо Бейтс мертва, то ми також.
— Може, й ні. Перечекаємо цю напасть і вийдемо туди. Окрім того, — додав я, — вона не була мертвою, а тільки сказала, що мертва.
— Блядь, — Шпіндель простягнув руку й торкнувся долонею в рукавиці до стіни намету. Поводив нею по тканині. — Чи поставив хтось сповіщувач?
— На восьму годину, — відказав я. — Приблизно на метр.
Рука Шпінделя завмерла на стіні навпроти. Числа, спустившись його рукою, перейшли в наші костюми й заповнили мій внутрішньошоломний дисплей.