І ось тебе впіймали. Можливо, пастку справді налаштовували вампіри, але на спусковий гачок натиснули звичайнісінькі людські прототипи-манкурти. І ось уже шість годин ти висиш прив’язана до стіни якоїсь безіменної і невідомої підземної в’язниці та дивишся, як ті самі люди граються з твоїм хлопцем і соратником. Це зовсім не схоже на звичні ігри. Тут ідуть в хід щипці, розпечені дроти й частини тіла, які не призначені для відділяння від тулуба. І ти вже мрієш, щоб твій коханець помер, як двоє інших у твоїй камері, частини яких розкидані по підлозі. Але вони не дозволять, щоб таке сталося. Їм же так весело.
До цього все і зводиться. Це не допит; є набагато менш інвазивні способи добути правдиві відповіді. Це просто кілька покидьків-садистів, наділених владою, що вбивають час та інших людей. Ти можеш лише плакати і міцно заплющувати очі, а також вити, як тварина, хоч вони ще й пальцем тебе не торкнулися. Тобі лишається тільки сподіватися, що вони не приберегли тебе на закуску, бо ти знаєш, що це означає.
Але раптом садисти припиняють свої ігри й схиляють голови, наче дослухаючись до якогось колективного внутрішнього голосу. Вочевидь, він наказує їм зняти тебе зі стіни, перенести в іншу кімнату й посадити на одне з двох крісел з гелевими подушками, що стоять по різні боки розумного столу, бо саме це вони й роблять — і набагато обережніше, ніж ти сподівалася, а тоді йдуть геть. Також ти доходиш висновку, що хай би хто віддав ці накази, він могутній і невдоволений, адже за час, що вимірюється одним ударом серця, вся садистська пиха випарувалася з їхніх облич.
Ти сидиш і чекаєш. Стіл мерехтить м’якими таємничими символами, які не становили б для тебе інтересу, навіть якби містили головний секрет вампірів. Крихітна частинка тебе запитує, чи можна вважати останні зміни обнадійливими, а інша частина навіть не сміє сподіватися. Ти ненавидиш себе за те, що переймаєшся власним виживанням, коли по той бік стіни ще не встигли охолонути шматки тіл твоїх друзів і союзників.
До тебе у кімнату заходить кремезна американська індіанка у військовій формі без знаків розрізнення. У неї дуже коротко підстрижене волосся, власне — майже наголо, а горло помережане дрібною сіткою підшкірних антен. Стовбур твого мозку стверджує, буцімто вона десять метрів заввишки, хоча вперта желеподібна речовина навколо нього наполягає, що військова — середнього зросту.
Бейджик на грудях з лівого боку повідомляє, що її звати Бейтс. Ти не бачиш нічого, що вказувало б на її ранг.
Бейтс витягує зброю з кобури на стегні. Ти здригаєшся, але вона не націлює пістолет на тебе. Просто кладе на стіл у зоні твоєї досяжності і сідає навпроти.
Мікрохвильовий пістолет. Повністю заряджений, знятий із запобіжника. На мінімальній потужності викликає опіки й нудоту, на найвищій — кип’ятить мізки в черепі. На проміжній потужності завдає болю та поранень, яких тільки можна собі уявити.
Твоя фантазія в таких питаннях просто не має меж. Ти тупо витріщаєшся на пістолет, намагаючись збагнути підступ.
— Двоє твоїх друзів мертві, — сказала Бейтс, наче ти сама не бачила, як вони помирають. — Безповоротно.
Безповоротно мертві. Гарно сказано.
— Ми можемо відновити їхні тіла, але пошкодження мозку… — Бейтс прокашлялася, неначе їй ніяково і соромно. Надзвичайно людяна реакція, як на чудовисько. — Ми спробуємо врятувати третього. Але не можу нічого обіцяти, — каже вона і додає, переходячи до справи: — Нам потрібна інформація.
Ну звісно. Все, що було до того, — психологічний виверт, спроба тебе розм’якшити. Бейтс — хороший коп.
— Мені немає чого вам сказати, — витискаєш ти із себе. На десять відсотків це бравада, на дев’яносто — впевненість: вони б не змогли тебе спіймати, якби вже не знали всього.
— Тоді нам потрібно дійти згоди, — продовжила Бейтс. — Укласти, так би мовити, угоду.
Певно, вона жартує.
Вочевидь, твоя недовіра помітна. Бейтс продовжує:
— Не те щоб я зовсім тобі не співчувала. Мені не подобається ідея підміни реальності симуляцією, і я не купуюся на всю цю дурню типу питань про «що-таке-істина», яку намагається нам нав’язати бодіекономіка. Може, і справді є чого боятися. Це не моя проблема і не моя справа, тільки моя думка, яка може виявитися хибною. Але якщо ми просто повбиваємо одне одного, то все одно не знайдемо виходу. Це контрпродуктивно.
Ти бачиш розчленовані тіла друзів. Шматки на підлозі, в яких і досі тліє життя. А ця сука наважується говорити про продуктивність?