Якщо ти це бачиш, імовірно, цього навіть не існує.
Ми зробили це п’ять разів. П’ять обертів поспіль кидалися в щелепи чудовиську, дозволяли йому перемелювати нас трильйонами мікроскопічних зубів, аж доки «Тезей» не витягував усіх назад і не склеював докупи. Ми то так, то сяк повзали черевом «Роршаха», як тільки могли зосереджуючись на виконанні завдань та ігноруючи привидів, що лоскотали нам середній мозок. Іноді стіни навколо злегка стискалися. Іноді нам просто здавалося, що це так. Іноді ми ховалися у нашому водолазному дзвоні, доки іонні та магнітні хвилі, кружляючи, спроквола котилися повз, неначе кульки ектоплазми в кишківнику бога-полтергейста.
Часом вони накривали нас під час польових робіт. У Банді починалися чвари через плутанину, яка особистість за що відповідає. Якось я впав у дивне заціпеніння, і чужинські руки потягли мене вглиб коридору. На щастя, інші руки повернули мене назад, і голоси, які стверджували, що вони реальні, запевняли, що я все вигадав. Аманда Бейтс двічі знаходила Бога. Бачила старого засранця просто перед собою і нітрохи не сумнівалася, що творець не тільки існує, а й розмовляє з нею — тільки з нею. Обидва рази вона втрачала свою глибоку віру, коли ми затягували її під дзвін, але певний час нам усім було непереливки: її бойові роботи, захмелілі від влади, але досі керовані по лінії візування, відхилялися від своїх периметрів і тицяли навсібіч зброєю, змушуючи нас нервуватися.
Піхота помирала швидко. Деякі ледь витримували одну вилазку, інші помирали за кілька хвилин. Найживучішими виявилися найповільніші: наполовину сліпі й тупуваті солдати, кожну команду і кожну відповідь вони протягували крізь свої броньовані вушні перетинки з високочастотним дзижчанням. Іноді ми посилювали їхні лави іншими, з якими підтримували візуальний контакт. Вони були швидшими, але нервовішими, а тому ще вразливішими. Разом вони охороняли нас від ворога, який і досі не показував свого обличчя.
Навряд чи йому потрібно було напружуватися. Наші війська падали навіть без ворожого вогню.
Але ми, попри все, працювали: незважаючи на судоми, галюцинації та конвульсії. Ми намагалися наглядати одне за одним, доки магнітні мацаки залазили до нас у внутрішнє вухо і змушували страждати від морської хвороби. Часом ми блювали у свої шоломи. А потім бліді як смерть просто висіли і крізь зціплені зуби втягували кисле повітря, доки очищувачі прибирали з обличчя слиз та огидні шматочки неперетравленої їжі. І мовчки дякували Богу, що наші лицьові забрала антистатичні й здатні до самоочищення.
Доволі скоро стало очевидно, що я відігравав роль не лише гарматного м’яса. І байдуже, що мені бракувало лінгвістичних здібностей Банди чи біологічної кваліфікації Шпінделя; я — це ще одна пара рук у місці, де будь-хто щомиті міг вийти з ладу. Що більше людей посилав Сарасті на польові роботи, то більшими були шанси, що бодай один із них буде хоча б наполовину ефективним у ту чи ту мить. Та навіть за таких обставин навряд чи можна було сказати, що робота йшла ефективно. Кожна вилазка була вправлянням у безрозсудному ризику.
Хай там як, але ми це робили. А інакше могли просто повертатися додому.
Робота просувалася вкрай повільно і стопорилася на кожному кроці. Банді не вдавалося знайти жодних ознак написів чи мовлення, які можна було б розшифрувати, але нескладно було помітити загальні принципи розвитку об’єкта. Часом «Роршах» членувався, виштовхував із себе поперек тунелів переділки, схожі на хрящові кільця людської трахеї. Протягом годин деякі з них ледачкувато, наче м’який віск, розвивалися до скорочувальних діафрагм або ж до щільних мембран. Здавалося, що ми спостерігали за розростанням об’єкта окремими сегментами. Та найактивніше «Роршах» збільшувався за рахунок вершин шипів. Ми проникли всередину нього за сотню метрів від найближчого, але відлуння цієї активності докочувалося і сюди.
Якщо це було частиною нормального процесу росту і лише слабким його відголоском, можна тільки уявити, що ж відбувалося в серці апікальних зон. Ми не могли побачити цього зсередини; за сотню метрів від шипа середовище стає надто смертоносним навіть для таких камікадзе, як ми. Але за п’ять обертів «Роршах» виріс іще на вісім відсотків — бездумно й механічно, наче кристал.
Попри все, я намагався виконувати свою роботу. Я компілював і зіставляв, передаючи дані, яких ніколи не зрозумію. Уважно, наскільки це було можливо, я спостерігав настільки за системами навколо мене, додаючи кожен жест і кожну рису до загального сплаву. Одна частина мого мозку готувала резюме й синтези, а інша тим часом просто дивилася, торопіючи з усього побаченого і нічого не розуміючи. Однак ні та, ні друга не могли збагнути, звідки ж приходить осяяння.