— Звісно ж, твої корекції — доволі радикальна ітерація. Увійдіть у свого партнера та перепрограмуйте його для максимальної покірності.
— Ти справді гадаєш, що я намагаюся хакнути тебе? Видресирувати, наче цуценя?
— Ти робиш те, що здається тобі цілком природним.
— Як ти можеш говорити такі дурниці?
— Я гадав, що ти цінуєш чесність у стосунках.
— Яких стосунках? Якщо послухати тебе, то їх не існує. Це лише… щось на кшталт взаємного зґвалтування.
— Але стосунки саме цим і є.
— Не вішай мені лапшу на вуха. — Вона сіла й звісила ноги з краю ліжка, повернувшись до мене спиною. — Я знаю, що відчуваю. Хай навіть нічого іншого я не знаю, але це знаю напевне. І я лише хотіла зробити тебе щасливим.
— Я розумію, що ти віриш у це, — м’яко сказав я. — І розумію, що це не сприймається як стратегія поведінки. Ніщо не сприймається як стратегія, коли воно вшито так глибоко. Здається правильним і природним. Це обман природи.
— Чорт, це обман когось іншого.
Я сів біля Челсі й торкнувся її своїм плечем. Вона відсунулася.
— Я знаю ці штуки, — сказав я трохи згодом. — Знаю, як працюють голови у людей. Це моя робота.
Якщо вже на те пішло, то її також. Кожен, хто порпається в мозку, аби заробити на життя, має знати основні принципи роботи обладнання в його коробці. Челсі просто вирішила ігнорувати їх, інакше весь її праведний гнів і зламаного гроша не був би вартий.
Я міг би нагадати їй про це, але ж знаю, який тиск здатна витримати система, і не хотів перевіряти її на розрив. Я не хотів її втрачати. Не хотів втрачати цього відчуття безпеки, усвідомлення того, що комусь не байдуже, живий я чи мертвий. Я лише хотів, щоб вона трохи відступилася. Трохи особистого простору.
— Часом ти нагадуєш мені рептилію, — сказала вона.
Місію виконано.
Під час нашої першої експедиції ми діяли вкрай обережно та в безпечних рамках. Цього разу ми поводилися, як ударний загін.
«Скілла» помчала до «Роршаха» зі швидкістю понад два «джі» звичною дуговою траєкторією до зруйнованого базового табору. Цілком можливо, там вона й приземлилася. Запрограмувавши шатл самостійно збирати зразки, Сарасті міг убити двох зайців одним пострілом. Якщо й так — нас на борту вже не було. «Скілла» виплюнула нас у космос за п’ятдесят кілометрів від нового плацдарму, лишивши голими падати на якійсь каркасній штукенції, у якої заледве вистачило реактивної маси, щоб м’яко приземлитися і швидко втекти. Ми навіть не могли контролювати її: успіх залежав від непередбачуваності, а як краще забезпечити її, якщо ми й самі не знали, що робимо?
Логіка Сарасті. Вампірська логіка. Частково ми могли простежити її: колосальне викривлення, що залатало пробоїну в «Роршаху», було значно повільнішим і витратнішим, ніж мембрана, що захряснулася за Бандою. Те, що не скористалися мембраною, означало, що для її розгортання потрібен час — щоб розподілити необхідну масу або налаштувати пружинні рефлекси. А це створювало нам поле для маневру. Ми й досі могли проникнути в лігво до левів у місці, де на нас не чекали й не встигли заздалегідь наставити пасток. А потім дременути, перш ніж вони спрацюють.
— Тридцять сім хвилин, — оголосив Сарасті, і ніхто не міг збагнути, як він дійшов такого висновку. Тільки Бейтс наважилася запитати про це, а він лише зиркнув на неї краєм ока:
— Ви не зрозумієте.
Вампірська логіка. Від очевидних засновків до незбагненних висновків. Але ж від них залежали наші життя. Гальмівні двигуни підкорялися закладеним наперед алгоритмам, що поєднували закони Ньютона з киданням гральної кістки. Наш вектор був геть не випадковим. Ми відкинули відвідні канали й зони росту, ділянки, на яких не проглядалося легких шляхів для відступу, глухі кути й нерозгалужені сегменти («Нудно», — сказав Сарасті, відмовляючись від них). Таким чином, для проведення операції лишилося не більше десяти відсотків артефакту. Ми падали в чагарники за вісім кілометрів від місця нашої початкової висадки. Наближаючись до поверхні, навіть ми не могли передбачити точного місця нашого приземлення.
Якщо «Роршах» міг, то він заслуговував на перемогу.
Ми падали. Куди не кинь оком, усе небо помережали зморшкуваті шпилі та покручені кінцівки. Вони розрізали далекий зоряний краєвид та супер-Юпітер на зубчасту мозаїку з чорними прожилками. Чи то за три, чи то за тридцять кілометрів від нас набрякла вершина розірвалася нечутним вибухом заряджених частинок, що обернулися на далекий туман у пошматованій, морозній атмосфері. Щойно він розвіявся, перед очима забовваніли клапті й стрічки, що спліталися у складні спіралі: магнітне поле «Роршаха» перетворювало кожен видих артефакту в радіоактивний град.