Ага. Самотні екскурсії. Ми постали перед вибором: або розділитися, або дослідити меншу площу, тож довелося розділитися. Ми були швидкісними картографами, що намивали золото. Усе, що ми робили, було актом віри: віри в те, що загальні принципи внутрішньої організації «Роршаха» можна вичленувати із замірів, зроблених на бігу. Попередні покоління молилися підступним і примхливим духам. Наше прославилося вірою у впорядкований всесвіт. Але тут, у диявольській пахлаві, мимохіть замислишся, а чи не були наші предки ближчими до істини.
Ми рухалися вздовж тунелю. Мету нашої подорожі можна було розгледіти неозброєним людським оком: то була не стільки зала, скільки перехрестя, осердя дюжини тунелів, що перетиналися під різними кутами й розходилися в різних напрямках. На блискучих поверхнях відсвічували рвані клапті сітки ртутних крапель. Крізь субстрат стін виднілися яскраві блискучі виступи, наче вдавлені у вологу глину дрібні свинцеві кулі.
Я поглянув на Бейтс і Сашу.
— Панель керування?
Бейтс знизала плечима. Її роботи досліджували тунелі навколо нас, посилаючи в кожен сонарні імпульси. На моєму шоломному дисплеї з’явилася уривчаста тривимірна модель, побудована з відлунь: кольорові плями на якихось невидимих стінах. Ми були цятками всередині нервового вузла, крихітним роєм паразитів, що нишпорить велетенським порожнистим організмом. Тунелі м’якими спіралями звивалися в різних напрямках. Сонар міг зазирнути всередину кожного з них лише на кілька метрів далі, ніж ми самі. Ні очі, ні ультразвук не помічали нічого, що відрізняло б один тунель від іншого.
Бейтс вказала на один з проходів:
— Кітоне!
…і на інший:
— Сашо!
А тоді рушила власною невторованою стежиною.
Я стривожено зиркнув на свій тунель.
— Якісь особливі…
— Двадцять п’ять хвилин, — сказала вона.
Я повернувся й повільно посунув призначеним мені коридором. Прохід закручувався за годинниковою стрілкою пологою, ледь помітною спіраллю. За двадцять метрів вигин повністю закрив би вхід, навіть якби раніше цього не зробила туманна атмосфера. Мій робот рухався тунелем попереду, його сонар потріскував, наче клацала тисяча крихітних зубів. Повідець тягнувся до далекого барабана на перехресті.
Він заспокоював, цей повідець. Щоправда, був закоротким. Піхотинці могли відійти на дев’яносто метрів, але не далі. Нам було суворо наказано весь час перебувати під їхнім захистом. Ця похмура божевільна нора може вести до самого пекла, але від мене не чекають, що я аж так далеко залізу. У мене є офіційний дозвіл на боягузтво.
Потрібно здолати ще п’ятдесят метрів. П’ятдесят метрів — і я, підібгавши хвоста, зможу розвернутися й кинутися навтьоки. А поки що я мусив лише стиснути зуби, зосередитися й записувати все, що бачу. Так наказав Сарасті. І що не бачу — наскільки це можливо. А ще лишалося сподіватися, що наш часовий ліміт вичерпається раніше, ніж «Роршах» відправить нас у слинявий маразм.
Стіни навколо мене посмикувалися й тремтіли, наче плоть щойно вбитої тварини. Щось зринало в полі зору і з тихим потріскуванням сміху зникало з нього.
Зосередитися. Записати. Якщо піхотинець цього не бачить, отже, воно не справжнє.
Коли я просунувся на шістдесят п’ять метрів, один з привидів вдерся мені під шолом.
Я намагався його ігнорувати. Намагався відвести погляд. Однак ця примара не просто мерехтіла на межі видимості; вона висіла посеред мого забрала, плаваючи, наче рухомий клубок нудоти, між мною і панеллю індикаторів. Я стиснув зуби і спробував відвести від неї погляд, втупившись у тьмяний кривавий серпанок, що вкрив усе навколо, і розглядаючи у маленьких віконцях тремтячі лінії з підписами «Бейтс» і «Джеймс». Там не було нічого. А тут, плаваючи у мене перед очима, чергова «Роршахова» химера залишила свій розмитий відбиток просто на екрані сонара.
— Новий симптом, — повідомив я. — Непериферійна галюцинація, стабільна, але безформна. Жодного піку, який би я міг…
Екран з Бейтс різко смикнувся:
— Кіт…
Зображення й голос зникли водночас.
І не лише зображення Бейтс. Екран Саші та краєвид, бачений роботом, замерехтіли і також зникли, залишивши мій шоломний дисплей порожнім, якщо не брати до уваги внутрішньої телеметрії скафандра й блимання червоного індикатора «Зв’язок втрачено». Я озирнувся, але робот був на місці, за три метри від…. мого правого плеча. Я чітко бачив його оптичний порт — рубіновий ніготь, вставлений у пластрон.