А ще я побачив цівки його зброї. Спрямовані на мене.
Я закляк. Піхотинець тремтів у електромагнітному потоці, неначе злякався. Мене або…
Чогось позаду мене…
Я почав повертатися. Мій шолом наповнився статичним шумом, в якому слабко вчувалося щось схоже на голос:
— Чорт, не рухайся, Кі… не…
— Бейтс? Бейтс? — на місці повідомлення про перерваний зв’язок замиготіла інша іконка. З якоїсь причини піхотинець використовував радіохвилі, і хоча ми перебували на відстані дотику один від одного, я ледве міг вловити сигнал.
Мішанина бурмотіння Бейтс:
— …від тебе… просто перед тобою…
і трішки чіткіших слів Саші:
— …невже він його не бачить?
— Не бачу чого? Сашо! Хто-небудь, скажіть мені, що я маю бачити?
— …прийом! Кітоне, ти чуєш мене?
Бейтс якимось чином вдалося посилити сигнал; статичні перешкоди ревіли, наче океан, але на їхньому тлі я міг розчути слова.
— Так! Що?..
— Стій абсолютно нерухомо, зрозумів? Абсолютно нерухомо. Підтвердь.
— Підтверджую. — Робот невпевнено тримав мене на лінії прицілу. Темні зіниці стереокамери раз по раз широко розплющувалися, потім звужуючись до вістря голки. — Що…
— Кітоне, просто перед тобою щось є. Між тобою і піхотинцем. Ти не бачиш його?
— Н-ні. Мій шоломний дисплей накрився…
Саша втрутилася:
— Ну як же він не бачить, якщо воно просто…
Бейтс перекричала її:
— Воно людського зросту, радіально симетричне. Має вісім чи дев’ять рук. Схожих на шипасті мацаки, але сегментованих.
— Я нічого не бачу, — відказав я, але це було не зовсім правдою. Я ж бачив, як щось тягнулося до мене, коли я лежав у капсулі на «Тезеї». Я бачив, як щось нерухомо лежало, скрутившись клубком, біля хребта корабля, спостерігаючи, як ви вибудовуємо свої плани.
Я бачив, як згорнулася ембріоном синестезист Мішель: «Ти не можеш його вгледіти… воно невидиме…»
— Що воно робить? — гукнув я.
Чому я його не бачу? Чому я його не бачу?
— Просто… зависло там. Трохи ворушиться. Ох, гів… Кіт…
Піхотинець відлетів убік, неначе його ляснули величезною долонею. Він гепнувся об стіну, і раптом відновився лазерний зв’язок, виповнюючи дисплей даними: те, що бачили Саша і Бейтс, які мчали іншопланетними тунелями; картинка, доступна піхотинцю — скафандр з написом «Кітон» на пластроні і просто біля нього якась істота, схожа на лускату морську зірку, в якої забагато кінцівок…
Банда вискочила з-за повороту, і тепер я майже розгледів ту потвору власними очима. Воно тремтіло, неначе марево. Створіння було великим і рухалося, але щойно я намагався зосередитися на ньому, як воно щезало. «Це не насправді, — подумав я, захмелівши від істеричного полегшення. — Просто ще одна галюцинація». Але раптом в поле мого зору потрапила Бейтс, а видиво нікуди не зникло — не було ні тремтіння, ні невловності. Нічого такого, тільки колапс хвилевої функції і тверда, неспростовна маса. Опинившись під нашими перехресними поглядами, воно кинулося до найближчої стіни й пронеслося у нас над головами. Сегментовані кінцівки звивалися, як батоги. Різкий тріск позаду мене — і обвуглене створіння безсило повисло у повітрі.
Уривчасте клацання. Ревіння механізмів, що сповільнюються. Посеред проходу троє піхотинців вишикувалися в летючу шеренгу. Один із них розвернувся до прибульця. Краєм ока я помітив, як кінчик смертоносного хобота втягується назад, у піхви. Бейтс вимкнула піхотинця ще до того, як він встиг закрити рота.
Через оптичний зв’язок я почув, як три пари легенів наповнюють мій шолом звуком важкого дихання.
Вимкнений піхотинець дрейфував у каламутному повітрі. Труп прибульця, ледь посмикуючись, м’яко відпав від стіни: гідра з хребців, обвуглена й кістлява. Не дуже схожа на мої видіння з корабля.
З незбагненної для мене самого причини це мене заспокоїло.
Два активні піхотинці сканували туман, доки Бейтс не віддала їм нового наказу. Тоді один узявся за труп, а інший підтримав знерухомленого товариша. Бейтс схопила мертвого піхотинця й висмикнула з гнізда фал.
— Відступаємо. Повільно. Я йтиму за вами.
Я запустив свої двигуни. Саша завагалася. Навколо нас, як пуповина, плавав закручений петлями екранований кабель.