— Пішли, — скомандувала Бейтс, підключаючи вимкненого робота просто до свого скафандра.
Саша рушила за мною. Бейтс замикала процесію. Я вдивлявся у панель індикаторів: будь-якої миті міг вискочити рій багаторуких почвар.
Вони не з’явилися. Але почорнілий монстр на животі одного з роботів Бейтс був цілком реальним. Не галюцинація. Навіть не якийсь незбагненний витвір страху й синестезії. «Роршах» виявився населеним. А його мешканці були невидимі.
Часом. Щось на кшталт того.
А, ну звісно. Ми щойно вбили одного.
Щойно ми опинилися у вакуумі, як Бейтс швиргонула зламаного піхотинця в небо. Доки ми пристібалися, його товариші використали його як мішень, щоб повправлятися у стрільбі. Вони стріляли й стріляли, аж доки від робота не лишилося нічого, крім вистиглої пари. «Роршах» філігранно впіймав навіть таку розріджену плазму ще до того, як вона зникла.
На півдорозі до «Тезея» Саша повернулася до майора:
— Ти…
— Ні.
— Але… вони здатні діяти самостійно, так? Автономно?
— Не тоді, коли перебувають на ручному керуванні.
— Збій? Пік?
Бейтс не відповіла.
Вона зв’язалася з «Тезеєм». До того часу, як ми повернулися, Каннінґем виростив ще одну маленьку пухлину на хребті корабля — дистанційно керовану операційну, обладнану передавачами й сенсорами. Один із вцілілих піхотинців підхопив труп іншопланетянина й бігцем поніс його туди, поки ми ще тільки сходили на борт.
Воскреснувши, ми негайно ознайомилися з результатами попереднього розтину. Голографічний привид розчленованого іншопланетянина постав з КонСенсусу, наче жахливий оббілований труп. Його розкидані навсібіч мацаки скидалися на людські хребці. Ми сиділи навколо столу й чекали, доки хтось інший візьме перший шматочок.
— А обов’язково було стріляти в нього мікрохвилями? — гаркнув Каннінґем, ляснувши долонею по столу. — Ви повністю засмажили цю тварюку. Кожна клітинка вигоріла зсередини.
Бейтс похитала головою.
— Це був збій.
Біолог кисло зиркнув на неї.
— Збій, який увімкнув прицільну стрілянину по рухомому об’єкту. Як на мене, все це дуже дивно.
Бейтс кинула на нього злий погляд.
— Щось запустило автономну стрільбу. Спонтанно. Випадково.
— Випадково — це коли…
— Дай спокій, Каннінґеме. Мені зараз зовсім не хочеться вислуховувати від тебе все це гівно.
Очі на гладенькому, застиглому, як у мерця, обличчі вченого раптом закотилися і зосередилися на чомусь вгорі. Старасті дивився на нас, повільно дрейфуючи в коріолісовому бризі, наче сова на сірих польових мишей.
І знову без окулярів. Я ж знаю, що він їх не загубив.
Вампір уп’явся поглядом у Каннінґема.
— Ваші результати.
Каннінґем сковтнув. Коли біолог пробігся пальцями по столу, шматки тіла іншопланетянина засяяли різними барвами.
— Ну що ж. Боюся, на клітинному рівні я мало що можу розповісти. Всередині мембран лишилося небагато. Та й самих мембран не густо. Послуговуючись термінами загальної морфології, зазначу, що він, як ви й самі бачите, радіально симетричний і сплющений по дорсовентральній вісі. Вапняковий екзоскелет, кератинізований пластиковий епідерміс. Нічого особливого.
Бейтс скептично подивилася на нього.
— Пластикова шкіра — це «нічого особливого»?
— Зважаючи на середовище, я вже ладен був чекати на плазмоїдів Сандуловічіу. А пластмаса — це просто очищена нафта. Органічний вуглець. Функціонування цієї істоти спирається на вуглець. Навіть на білки, хоча вони набагато міцніші за наші. Помітні численні сірчані поперечні зв’язки, наскільки я можу сказати з того, що не зруйнували ваші піхотинці. — Очі Каннінґема дивилися повз нас: думками, вочевидь, він витав десь далеко-далеко, наздоганяючи дистанційні сенсори. — Тканини цієї істоти просякнуті магнетитом. На Землі цю речовину можна знайти в мозку дельфінів, перелітних птахів, навіть певних бактерій — в усіх, хто рухається, орієнтуючись на магнітні поля. На рівні макроструктур було виявлено пневматичний внутрішній скелет, який, наскільки можна здогадатися, виконує роль м’язів. Придатна до скорочення тканина витискає газ через систему міхурів, що напружують або розслабляють кожен сегмент мацаків.
Погляд Каннінґема знову став осмисленим — саме настільки, щоб зосередитися на цигарці. Біолог підніс її до рота, глибока вдихнув, а тоді знову опустив.