Паґ стиснув губи.
— Це не означає, що вона прикидається.
— Усе це вдаване. Вся її поведінка. Сам знаєш, — я пирхнув. — І вона ще обурюється, що я зробив її модель?
— Припускаю, проблема не в самій моделі, а в тому, що ти їй нічого не сказав. Ти ж знаєш, як вона цінує чесність у стосунках.
— Звісно. Вона й чути про це не хоче.
Паґ зиркнув на мене.
— Ти маєш віддати мені належне. Ти й справді вважаєш, що я маю сказати Челсі, як мене часом трусить від її вигляду?
Система під назвою Роберт Паґліно мовчки сиділа, посьорбувала свій наркотик і подумки упорядковувала те, що хотіла сказати.
— Повірити не можу, що ти такий тупий віслюк.
— Невже? Просвіти мене.
— Звісно, вона хоче почути, що ти не можеш відірвати від неї очей, що любиш пори її шкіри і ранковий подих. І взагалі, навіщо одна корекція мозку? Краще дозволити зробити їй відразу десять. Але це не означає, що Челсі хоче, аби ти їй брехав, ідіот. Вона мріє, щоб усі ці слова були правдою. І зрештою, чому це неможливо?
— Бо все — обман.
— Господи, Сірі, люди не раціональні. Ти не раціональний. Ми не мислячі машини, ми машини, що відчувають і — так сталося — вміють думати. — Паґ перевів подих і зробив іще один ковток. — І ти це сам знаєш, бо інакше не зміг би працювати. Чи, принаймні, — він ошкірився, — система знає.
— Система.
Я та мої протоколи, мав він на увазі. Моя «китайська кімната».
Я зітхнув.
— До твого відома, це не з усіма спрацьовує.
— Я це знаю. Неможливо читати систему, до якої прикипів, так? Ефект спостерігача.
Я стенув плечима.
— От і добре, — підсумував Паґ. — Не думаю, що мені сподобалося б спілкуватися з тобою в тій кімнаті.
Слова вирвалися раніше, ніж я встиг стриматися:
— Челсі каже, що справжня її б влаштувала більше.
Паґ підняв брови.
— Справжня — що?
— «Китайська кімната». Каже, вона краще б її зрозуміла.
Кілька секунд навколо нас бурмотів і гуркотів «КуБіт».
— Я розумію, чому вона так сказала, — зрештою вимовив Паґ. — Але ти… ти добре впорався, Паличнику.
— Не впевнений.
Паґ уперто кивнув.
— Знаєш, є такий вираз — «шлях невторований»? Так от, ти сам собі торуєш дорогу. Не знаю тільки навіщо. Але це як вчитися каліграфії, користуючись пальцями ніг, розумієш? Чи жити з пропріоцептивною поліневропатією. Вражає, що тобі взагалі це вдається. І вже за межами розуміння те, що у тебе воно добре виходить.
Я подивився на Паґа.
— Пропріо…
— Бувають люди без відчуття власного фізичного тіла. Ось так. Вони не здатні відчути свого положення у просторі, гадки не мають, у якій позі перебувають їхні кінцівки і чи взагалі вони у них є. Дехто з них стверджує, що почувається розм’яклим. Безтілесним. Вони посилають моторний сигнал руці і можуть лише припускати, чи отримала вона його. Натомість вони користуються зором. Вони не відчувають, де зараз їхня рука, тож дивляться на неї під час руху. Зором вони замінюють звичайний зворотний зв’язок, до якого вдаємося ми. Вони можуть ходити, якщо тільки не відводитимуть погляду від своїх ніг і зосереджуватимуться на кожному кроці. Тоді у них все непогано виходить. Однак навіть після років тренувань варто відволікти їх посеред кроку — і вони падають, наче орбітальний ліфт без противаги.
— Хочеш сказати, що я такий самий?
— Ти користуєшся своєю «китайською кімнатою» так само, як вони зором. Ти наново, майже з нуля, винаходиш емпатію. І з певного погляду, не загалом, звісно, інакше б я тобі зараз про це не говорив, твої методи кращі за оригінал. Ось чому ти такий талановитий синтезист.
Я похитав головою.
— Я просто спостерігаю. Дивлюся, що роблять люди, і намагаюся уявити, що спонукає їх до того.
— Про мене, це і є співчуття.
— Ні. Коли ти співчуваєш, то уявляєш не те, що відчуває людина. Ти радше уявляєш те, як би сам почувався на місці тієї людини, так?
Паґ насупився.
— І що?
— А якби ти не знав, як сам почувався б?
Він поглянув на мене. Його грані були серйозними і цілком чистими.
— Ти не такий, друже. Ти кращий. Ти не завжди поводився так, але я тебе знаю. Я знаю, яким ти був раніше.
— Ти знав когось іншого. А я Паличник, пригадуєш?
— Так, то був хтось інший. І, можливо, я пам’ятаю його краще, ніж ти. Але ось що я тобі скажу, — він нахилився вперед. — Ви б обидва допомогли мені того дня. Він, можливо, впорався б зі старим добрим співчуттям, тоді як тобі довелось би нашвидкуруч склепати блок-схему із додаткових елементів, але це робить твої досягнення ще більшими. Ось чому я тримаюся за тебе, друже. Навіть якщо у тебе в сраці палка розміром зі шпиль у Ріо.