Пастка спрацювала, коли я влетів у тамбур. Ловецька сітка вистрелила позаду мене, розкрившись широкою лійкою, щось упіймала, втягнулася в кролячу нору й ударила ззаду мого піхотинця. Відбій швиргонув нас об стелю з такою силою, що я вже було подумав, що порветься тканина. Але вона витримала й відкинула нас назад, до істот, що звивалися в пастці.
Всюди корчилися хребти. Суглобисті кінцівки хлистали, мов кістляві канчуки. Одна з них обплелася довкола моєї ноги і стиснула її, наче кам’яний пітон. Божевільний танок рук Бейтс — і мацак чужинця розпався на окремі шматки, що розлетілися навколо.
Усе було неправильно. Потрапивши в сітку, вони мали заспокоїтися…
— Саша! Запускай! — гарикнула Бейтс.
Ще один мацак відділився від почвари та вдарився об стіну, сплітаючись і розплітаючись.
Щойно ми витягли сітку, як діру закоркувала аерозольна суміш. Один із шифраторів спізнився на частку секунди і тепер відчайдушно борсався, наполовину замурований у піні. Його центральна частина стирчала, наче велика кругла пухлина, з якої випиналися жахні хробаки.
— САША!
Залп. Діафрагма в підлозі тамбура захряснулася, наче капкан, і торохнула по всіх нас — піхотинцях, людях, шифраторах (цілих і розчленованих). Я не міг дихати. Кожен шматочок плоті важив з центнер. Щось вдарило нас збоку — неначе велетенська долоня ляснула по комасі. Може, це зміна курсу. Може, зіткнення.
Але десять секунд по тому ми знову плавали в невагомості, й нам нічого не загрожувало.
Ми теліпалися, наче мухи у м’ячику для пінг-понга, в переплетенні механізмів і кінцівок, що дригалися. Чогось схожого на кров було мало. Ця речовина плавала навколо прозорими тріпотливими кульками. Посередині кружляла сітка, схожа на обгорнутий поліетиленовою плівкою астероїд. Істоти, що були всередині, обгорнулися між собою щупальцями й скрутилися в тремтливу нерухому кулю. Навколо них шипіла метаново-аміачна суміш, щоб зберегти їх свіжими довгою дорогою додому.
— От лайно, — видихнула Саша, спостерігаючи за бранцями. — Кровопивця все передбачив.
Не все. Він не передбачив, що натовп багаторуких іншопланетян просто у нас на очах розірве на шмаття одного із собі подібних. Цього він точно не передбачив.
Або принаймні не сказав про це.
Мене вже починало нудити. Бейтс обережно з’єднала зап’ястя. На якусь мить я навіть зміг роздивитися між ними туго натягнуту темну нитку моноволокна — примарну, як дим. Її обережність була цілком виправдана: ця штука могла відітнути людську кінцівку так само легко, як і іншопланетну. Один з піхотинців біля її плеча ворушив щелепою, зчищаючи кров.
Моноволокно зникло з мого поля зору. В очах у мене потемніло. Потьмяніли нутрощі свинцевої кулі. Ми йшли по балістичній траєкторії. Лишалося вірити, що «Скілла» опуститься й підхопить нас, щойно ми опинимося на безпечній відстані від місця злочину. Доводилося довіряти Сарасті.
З кожною годиною це ставало все складніше. Але поки що вампір в усьому мав рацію. Здебільшого.
— Звідки ви знаєте? — запитала Бейтс, коли він вперше виклав нам свій план.
Сарасті не відповів. Можливо, він просто не міг цього зробити, як звичайна людина не могла б пояснити теорію бран мешканцям Флетландії. Але ж Бейтс насправді запитувала не про тактику, зовсім ні. Вочевидь, її цікавила причина. Щось, що могло б виправдати порушення кордонів чужих земель, а також полон і вбивство їхніх мешканців.
Звісно, на якомусь рівні вона знала причину. Ми всі знали. Ми більше не могли собі дозволити просто реагувати. Ризик був надто великим. Мусили діяти на випередження. Сарасті, мудріший за всіх нас, бачив ситуацію значно чіткіше. І Аманда Бейтс знала, що він має рацію, однак її єство не хотіло приймати цього знання. Коли мій зір згас, я подумав, що майор просила Сарасті переконати її.
Але не лише це.
Уяви, що ти Аманда Бейтс.
Від влади, яку ти маєш над своїми військами, генерали минулого страждали б від нічних жахіть і полюцій. Ти миттєво можеш вдертися у сенсоріум кожного підлеглого, осягнути поле битви з незліченної кількості перспектив. Кожен солдат вірний тобі до смерті, не ставить жодних запитань і виконує накази з такими ревністю й самовіддачею, яких годі й сподіватися від простих смертних. Ти не схиляєшся перед ієрархію командування: ти сама її втілюєш.
Ти навіть трохи побоюєшся власної влади. Побоюєшся того, що зробила, користуючись нею.