Я кивнув.
— Необхідно лишатися актуальним, — пояснив він. — Якщо ти не змінюєшся, то не встигатимеш за прогресом. Якщо не оновлюватимешся, застарієш за місяць, і тоді не лишиться нічого ліпшого, як піти у Рай чи в стенографісти.
Я проігнорував насмішку.
— Доволі радикальна трансформація.
— Як для нашого часу — ні.
— А це не змінило тебе?
Його тіло затяглося цигаркою. Прицільна вентиляція всмоктала дим ще до того, як він дістався до мене.
— У цьому ж і вся суть.
— Але ж зміни мали зачепити й твою особистість. Звісно…
— А, — він кивнув. На дальньому кінці рухових нервів маніпулятори також хитнулися. — Подивися на світ чужими очима і сам змінишся?
— Щось типу того.
Тепер він дивився на мене своїми справжніми очима. По той бік мембрани змії й стеблові сенсори повернулися до роботи над віртуальним трупом, ніби вирішили, що гають час на марні балачки. Мені було цікаво, в якому тілі Роберт тепер.
— Дивно, що ти запитуєш про це, — відказав біолог з плоті й крові. — Хіба мова мого тіла тобі не все розповідає? Хіба жаргонавти не повинні читати думок?
Звісно, він мав рацію. Мене не цікавили Каннінґемові слова; вони були лише хвилею-носієм. Він не міг чути справжньої бесіди, що відбувалася між нами. Всі його кути й грані гучно розмовляли, і хоча їхні голоси трохи розмивалися фідбеком і викривленнями, я знав, що з часом зможу їх зрозуміти. Потрібно лише, щоб він і далі говорив.
Але Юкка Сарасті обрав саме цю мить, щоб пройти повз і хірургічно точним рухом знищити мої найкращі плани.
— Сірі найкращий у своїй галузі, — зауважив він. — Але не тоді, коли це стосується його особисто.
Чому людина очікує на милосердя від того, хто над нею, якщо вона не виявляє милосердя до тих, хто під нею?
— Штука в тому, — сказала Челсі, — що особисті стосунки вимагають зусиль. Ти мусиш намагатися, розумієш? Я рву задницю заради цих стосунків, тяжко працюю, але тобі, схоже, байдуже…
Вона гадала, що зробила для мене велике відкриття. Здавалося, наче я не розумію, до чого воно все йде, бо мовчу. А насправді я збагнув це раніше за Челсі. Нічого не говорив, бо боявся дати їй привід для розмови.
Мені стало тоскно.
— Ти мені не байдужа, — відповів я.
— Так само, як тобі не байдуже будь-що інше, — зауважила вона. — Але ти… я маю на увазі, що ти, Лебедю, часом просто чудовий, але варто нашим стосункам стати бодай трохи глибшими, ти просто зникаєш, віддаючи своє тіло на поталу бойовому комп’ютеру. І я більше не можу давати цьому раду…
Я дивився на метелика на її зап’ястку. Його веселкові крильця ліниво тріпотіли та складалися. Мені стало цікаво: скільки у неї таких татуювань? Я бачив п’ять на різних частинах тіла, але одночасно більше одного ніколи не з’являлося. Я хотів запитати у Челсі, але вирішив, що зараз не найкращий час для цього.
— Часом ти буваєш таким грубим, — сказала вона. — Я розумію, що це не зі зла, але… не знаю. Може, я для тебе просто запобіжний клапан чи щось на кшталт того. Може, ти так глибоко занурюєшся в роботу, що все навалюється на тебе, і тобі просто потрібна боксерська груша. Може, саме тому ти й кажеш образливі речі.
Вона чекала, що я щось відповім.
— Я просто був щирим.
— Ага. Паталогічно. Чи була в тебе хоч одна недобра думка, яку ти не висловив на загал? — Її голос тремтів, але очі лишалися сухими. — Може, моя провина не менша, ніж твоя. Чи навіть більша. З дня нашої зустрічі я усвідомлювала, що ти… відчужений. Гадаю, в глибині душі я завжди знала, що все скінчиться саме так.
— Навіщо тоді намагалася? Якщо знала, що наші стосунки приречені?
— Ох, Лебедю. Хіба не ти казав, що все колись розвалюється? Хіба не ти стверджував, що ніщо не триває вічно?
Мама й тато протрималися довше, ніж ми.
Я насупився, вражений, що це взагалі спало мені на думку.
Челсі вважала моє мовчання образливим.
— Я думала… Я гадала, що зможу допомогти тобі, розумієш? Допомогти виправити те, що зробило тебе таким озлобленим.
Метелик почав згасати. Я ніколи не бачив, щоб таке траплялося раніше.
— Ти розумієш, про що я? — запитала вона.