Мимовільній спогад: мені дев’ять, і Гелен просить лягти біля неї. Її рука гладить мій шрам, а несвіжий солодкуватий подих торкається щоки. Сірі, тепер ти господар у домі. Ми більше не можемо покладатися на твого батька. Тепер є тільки ми з тобою…
Трохи помовчавши, я зрештою запитав:
— Це тобі зовсім не допомогло?
— Про що ти?
Я обвів поглядом навколишню персоналізовану абстракцію: внутрішній зворотний зв’язок, свідоме сновидіння.
— Ти тут всемогутня. Хоч би що ти забажала, хоч би що уявила, все одразу тут з’явиться. Я думав, ти більше змінишся.
Веселкові вітражі затанцювали, вичавлюючи із себе смішок.
— Це недостатня зміна для тебе?
Насправді — ні.
Адже Рай виявився пасткою. Байдуже, скільки аватарів та конструкцій будувала Гелен, байдуже, скільки порожніх посудин співало їй осанни і співчувало через несправедливість, від якої мати страждала. Зрештою все зводилося до розмов із самою собою. Існувала інша реальність, над якою моя мати не мала влади, існували інші люди, які не грали за її правилами, — і навіть якщо вони й думали про Гелен, то тільки так, як самі того хотіли.
Вона могла провести решту свого життя, не зустрівшись з жодним із них. Але Гелен знала про їхнє існування, і це доводило її до сказу. Коли я покидав Рай, мені спало на думку, що, попри всю свою могутність, мама стала б по-справжньому щасливою у власному світі лише за однієї умови.
Якби решта світу зникла.
— Цього не повинно було трапитися, — сказала Бейтс. — Екранування було в нормі.
Банда обладнувала щось у своєму наметі на протилежному боці барабана. Сарасті сьогодні тримався за кулісами, відстежуючи ситуацію зі свого лігва. У конференц-залі сиділи тільки я, Шпіндель та Бейтс.
— Може, проти прямого ЕМ-поля, — Шпіндель потягнувся, тамуючи позіхання. — Принаймні в живих тканинах ультразвук часом проштовхує магнітні поля через оболонки. Могло щось подібне спіткати нашу електроніку?
Бейтс розвела руками.
— Хтозна! Це так само могли б бути ельфи чи чорна магія.
— Що ж, провал поки не остаточний. Ми ще здатні висловити кілька розумних припущень, еге ж?
— Це ж яких?
Шпіндель підняв догори палець.
— Шари, які ми прорізали, не могли виникнути внаслідок відомих мені метаболічних процесів. Отже, воно не «живе» — у біологічному сенсі. Якщо в наші дні це щось означає, — додав біолог, роззираючись нутрощами нашого чудовиська.
— А як щодо життя всередині структури?
— Безкиснева атмосфера. Припускаю, що можна виключити складне багатоклітинне життя. Імовірно, мікроби, хоча, якщо вони там є, я до поросячого вереску хочу їх побачити. Але будь-який достатньо складний організм, що здатен мислити, не кажучи вже про вміння збудувати ось це, — Шпіндель махнув рукою на зображення з КонСенсусу, — повинен мати високоенергетичний метаболізм. А отже, йому потрібен кисень.
— То ти вважаєш, що там порожньо?
— Хіба я таке казав? Знаю, іншопланетяни мають усі бути загадковими, однак я не уявляю, навіщо комусь будувати природний заповідник розміром з місто для анаеробних бактерій.
— «Роршах» має слугувати природним середовищем для когось. Навіщо там взагалі атмосфера, якщо це просто пристрій для тераформування?
Шпіндель вказав на намет Банди.
— Як сказала Сьюзан, атмосфера досі в процесі будівництва, тож ми можемо вільно користуватися усім, поки не з’явилися господарі.
— Вільно?
— Вільнісінько. І я чудово розумію, що ми бачили тільки найдрібнішу частинку того, що всередині. Але хтось точно помітив, що ми наближаємося. І наскільки я пам’ятаю, «Роршах» на нас сердився. А якщо іншопланетяни розумні та ворожі, тоді чому вони не стріляють?
— Може, вже вистрелили?
— Якщо щось, зачаївшись внизу, розстріляло усіх твоїх роботів, то воно засмажило їх зі швидкістю, притаманною звичайному природному середовищу.
— Те, що ти називаєш «звичайним природним середовищем», може виявитися активним захистом.
Очі Шпінделя розширилися.
— Гаразд, я помилився. Ми знаємо недостатньо, щоб робити розумні припущення.
Не те, щоб ми не намагалися дізнатися якомога більше. Коли сенсорний блок «чортика» вигорів дотла, ми розжалували його до екскаватора; зонд мікрон за мікроном випалював діру, терпляче розширяючи краї початкової замкової шпарини доти, доки вона не стала метр завширки. Тим часом ми відкалібровували піхотинців Бейтс — спорядили роботів таким захистом, що тепер вони могли функціонувати як у ядерному реакторі, так і всередині циклотрона, — і в перигеї скинули їх на «Роршаха», наче камінці в Зачарований ліс. Кожен з них пройшов крізь портал «чортика», розмотуючи за собою тонке, наче волосінь, оптоволокно для передачі розвідувальних даних крізь іонізовані шари атмосфери.
Все, що ми отримали — це побіжний огляд. Кілька розтягнутих епізодів. Ми бачили, як ворушаться стіни «Роршаха». Повільні ліниві хвилі перистальтики йшли брижами по всій його кишці. Ми бачили, як, заходячись у болючих спазмах, патокою витягувалися стінки, що мали з часом повністю перекрити прохід. Деякими приміщеннями наша піхота ковзала легко, а в деяких натрапляла на магнітні аномалії, що виводили її з ладу. Роботи пролазили крізь дивні пащеки, що шкірилися дрібними зубами, рухалися повз тисячі спірально закручених паралельними рядами трикутних лез. Солдати обережно обходили хмари імли, що набували абстрактних фрактальних форм, які повсякчас змінювалися і повторювали самі себе. Заряджені частинки тягнулися за міріадами переплетених ліній електромагнітного поля.
Врешті-решт кожен солдат або вимикався, або просто зникав.
— Можна якось підвищити рівень захисту? — цікавився я.
Шпіндель зиркнув на мене.
— Ми і так закрили все, крім сенсорів, — пояснила Бейтс. — Якщо ми екрануємо і їх — осліпнемо.
— Але видиме світло відносно безпечне. Як щодо суто оптичного…
— Ми вже користуємося оптичним каналом зв’язку, комісаре, — огризнувся Шпіндель. — І ти мав би помітити, що гівно все одно просочується.
— Але ж є ще ці… як їх там… — я добирав потрібне слово, — смугові фільтри? Якісь прилади, що могли б пропускати видимі хвилі, відсікаючи смертельне випромінювання з обох боків.
Шпіндель пирхнув:
— Звісно. І називається такий прилад атмосферою. Якби ми прихопили її з собою і вона була разів у п’ятдесят товщою за земну, тоді вона справді могла б відсіяти частину того варива. Певна річ, Землі в цьому дуже допомагає магнітне поле, але, опинившись там, я б не довірив своє життя жодному ЕМ-захисту.
— Якщо ми й надалі стикатимемося з цими спалахами, — додала Бейтс. — матимемо справжні проблеми.
— Вони повторюються з випадковими інтервалами?
Шпіндель стенув плечима, неначе здригнувся.
— Сумніваюся, що в цьому місці є хоч щось випадкове. Та хто зна? Нам потрібно більше даних.
— Які ми навряд чи отримаємо, — сказала Джеймс, повзучи до нас по стелі, — якщо зонди й далі глючитиме.
Умовний спосіб був простою формальністю. Ми намагалися грати з випадковостями, один за одним приносили роботів у жертву в надії, що бодай комусь із них поталанить. Їхні шанси на виживання мірою віддалення від базового табору експоненційно наближалися до нуля. Ми намагалися екранувати оптоволокно, щоб знизити апертурні протікання; в результаті обмотаний такою кількістю шарів феррокераміки кабель вийшов жорстким і негнучким, тож ми фактично розмахували зондом на паличці. Спробували взагалі перерізати повідки, відправивши машини у вільний політ крізь радіоактивний буревій на самостійне дослідження території та фіксування знахідок для подальшого завантаження. Жоден апарат не повернувся. Ми перепробували все.