— Що? — Шпінделю забракло слів. — Ти станеш мертвою, якщо не…
— Ви залишите мене тут, — сказала Бейтс. — Це наказ.
Вона запечатала нас усередині дзвона.
Для мене таке було не вперше. Невидимі пальці раніше вже порпалися в моєму мозку, каламутячи намул та здираючи струпи. Вплив «Роршаха» був сильнішим, але Челсі робила це…
…якщо можна так сказати, точніше.
Вона називала це «макраме»: гліальні старти, каскадні ефекти, шаткування критичних гангліїв. Якщо я заробляв на хліб читанням людської архітектури, то Челсі змінювала її — знаходила критичні вузли і виправляла їх, кидала камінчик десь біля витоків пам’яті і спостерігала, як брижі обертаються на величезні гуркотливі хвилі глибоко у низинах психіки.
За час приготування сандвічу вона могла впаяти тобі в мозок щастя, а за годину чи дві, просто в процесі ленчу, примирити тебе з дитинством.
Як і безліч інших сфер людської діяльності, цей процес міг відбуватися без участі Челсі. Людську природу поставили на конвеєрну стрічку. А саме людство все більше і більше перетворювалося з виробника на виріб. І все ж для мене мистецтво Челсі осявало дивний старий світ абсолютно новим світлом: верстання думки відбувалося не заради вищого блага абстрактного суспільства, а заради егоїстичних бажань індивіда.
— Дозволь мені подарувати тобі щастя, — сказала вона.
— Я вже й так щасливий.
— Я зроблю тебе ще щасливішим. ТПК за мій кошт.
— ТПК?
— Тимчасові поведінкові корекції. Я досі маю привілейований статус у «Саксі».
— Мене вже достатньо коригували. Варто змінити бодай один синапс, і я стану кимось зовсім іншим.
— Дурниці! І ти сам це добре знаєш. Інакше кожен новий досвід перетворював би тебе на іншу людину.
Я поміркував.
— Мабуть, так воно і є.
Але вона все наполягала і наполягала, а навіть найсильніші аргументи проти щастя з часом тьмяніють. Тож одного вечора Челсі покопирсалася у своїх шухлядах і витягла сітку для волосся, обліплену сірими жирними шайбами. Сітка виявилася надпровідною павутиною, тонкою, наче туман, призначеною фіксувати поля навіть найпростіших думок. Шайби були керамічними магнітами, що омивали мозок власним полем. Імплантати Челсі були підключеними до базової станції, що грала з інтерференційними візерунками між полями.
— Колись лише для розміщення магнітів потрібна була машина розміром з ванну, — Челсі вклала мене на диван і натягнула мені на голову сітку. — Це єдине диво, яке до снаги такому портативному апарату. Ми можемо знайти гарячі точки, можемо навіть добряче їх трусонути, якщо треба, але ефект від транскраніальної магнітної стимуляції з часом послаблюється. Для стабільної корекції треба звертатися в клініку.
— А що конкретно ми шукаємо? Задавлені спогади?
— Таких не буває. — Вона широко всміхнулася, заспокоюючи мене. — Є тільки спогади, які ми, так би мовити, навмисне ігноруємо. Мислимо в обхід них, якщо ти мене розумієш.
— Я думав, ти збираєшся подарувати мені щастя. Чому…
Вона притулила палець до моїх губ.
— Віриш чи ні, Лебедю, люди часом навмисне ігнорують навіть щасливі спогади. Якщо їм, наприклад, сподобалось щось, що, на їхню думку, не повинно було подобатися. Або, — вона поцілувала мене в лоб, — якщо вони вважають, що не заслуговують на щастя.
— Отже, ми збираємося…
— Грати в лотерею. Ніколи не знаєш, що там, поки не витягнеш. Заплющ очі.
Десь за вухами у мене зародилося м’яке гудіння. Голос Челсі вів крізь темряву.
— Не забувай, пам’ять — не історичний архів. Насправді це імпровізації. Безліч речей, які ти асоціюєш з конкретними подіями, можуть виявитися хибними, байдуже, наскільки чітко ти їх пам’ятаєш. Мозок має дивну звичку клеїти колажі. Додавати деталі постфактум. Але це не означає, що пам’ять тобі бреше, так? Вона чесно відтворює те, як ти бачив світ, і кожен спогад впливає на те, яким ти його бачиш зараз. Але це не фотографії. Радше імпресіоністські картини. Гаразд?
— Гаразд.
— О! — вигукнула вона. — Щось є.
— Що саме?
— Функціональний кластер. Задіяний постійно, але не сильно, не може прорватися у свідоме сприйняття. Погляньмо, що буде, якщо ми…
Мені десять років, я рано повернувся додому і зазирнув на кухню, де пахло підгорілим маслом і часником. У сусідній кімнаті сварилися тато з Гелен. Відкидна кришка кухонного смітника була піднята — часом вистачало і цього, щоб Гелен завелася. Але вони сварилися через щось інше. Гелен лише хотіла того, що було б краще для всіх нас, а тато відповідав, що існують певні рамки і взагалі так ніхто не робить. Гелен натомість сказала, що ти не уявляєш, наскільки важко часом буває навіть просто дивитися на нього, — і тоді я зрозумів, що вони сваряться через мене. І в цьому не було нічого незвичайного.
Найбільше мене налякало те, що тато вперше почав суперечити їй.
— До такого не можна силувати. Особливо нічого не сказавши. — Мій батько ніколи не кричав — його голос був таким самим тихим і спокійним, як і завжди, — але тепер він повнився невідомим мені холодом і був важким, як залізо.
— Все це лайно, — відрізала Гелен. — Батьки завжди приймають рішення за своїх дітей, у їхніх інтересах, особливо, коли мова заходить про питання медици…
— Це не питання медицини, — цього разу голос батька підвищився. — Це…
— Не питання медицини?! Ти сам себе перевершив у запереченні фактів. Вони вирізали йому половину мозку, якщо ти не помітив. Думаєш, він зможе одужати без нашої допомоги? Знову заграла сувора батьківська любов? Може, раз уже почав, то й годувати і напувати його заборониш?!
— Якби йому були потрібні мю-опи, їх би йому виписали.
Я відчув, як скривився від незнайомого слова. У відкритому смітнику виднілося щось маленьке та біле.
— Джиме, будь розважливим. Він такий відсторонений, що навіть не говорить зі мною.
— Нас попереджали, що це потребуватиме певного часу.
— Два роки! Немає нічого поганого в тому, щоб трохи допомогти природі. Це ж навіть не чорний ринок. Заради Бога, пігулки продаються без рецепту!
— Річ не в цьому.
Порожня пляшечка з-під ліків. Ось що викинув один з них, забувши закрити кришку смітника. Я витягнув її з кухонних відходів і про себе прочитав етикетку.
— Може, річ у тому, що чоловікові, якому рідко вдається провести вдома хоча б три місяці на рік, вистачає бісового нахабства засуджувати мої батьківські здібності. Хочеш вирішувати, як виховувати сина, — виконуй бодай якісь зі своїх обов’язків. А якщо ні, то просто від'їбись.
— Ти більше ніколи не даси цього гівна моєму сину, — гарикнув батько.
Бондфаст™ Тип IV
ПІДСИЛЮВАЧ μ-ОПІОЇДНИХ РЕЦЕПТОРІВ/СТИМУЛЯТОР ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МАТЕРІ
«Посилюємо зв’язок між мамою та дитиною з 2042 року».
— Та невже? І як же ти збираєшся мене зупинити, бідолашний трудоголіку? Ти не маєш часу навіть на те, щоб з’ясувати, що коїться у твоїй власній родині. Думаєш, ти зможеш контролювати мене зі своєї їбаної орбіти? Думаєш…
Раптом з вітальні перестали долинати будь-які звуки, крім якогось хрипіння. Я визирнув з-за рогу.
Батько стискав руками горло Гелен.
— Думаю, — прогарчав він, — якщо доведеться, я зможу зупинити тебе і не дати нашкодити Сірі. А ще я думаю, що ти знаєш про це.
Потім вони побачили мене. Батько забрав руки з материної шиї, і на його обличчі не було жодних емоцій.
Але лице Гелен сяяло тріумфом.
Я зірвався з дивана, стискаючи в руці сітку. Челсі стояла біля мене з широко розплющеними очима. Метелик наче мертвий застиг на її щоці.
Вона взяла мене за руку.
— О Боже! Мені так прикро.
— Ти… ти бачила це?