Й авжеж ти не маєш давати права на помсту якійсь курві-терористці, за поясом у якої — понад сотня скальпів союзників.
Однак з результатами сперечатися складно: було укладено угоду про припинення вогню з третім за розміром угрупуванням Реалістів у всій півкулі. На цих територіях активність терористичної діяльності одразу ж впала на сорок шість відсотків. Безумовне припинення трьох кампаній, що могли завдати серйозного репутаційного удару трьом найбільшим сховищам тіл і повністю знищити Дулутську зону підготовки. А все завдяки тому, що лейтенант Аманда Бейтс, виконуючи перше польове завдання, поставила на співчуття як на військову стратегію.
Це була співпраця з ворогом, зрада, підступ щодо бойових товаришів. Таке можуть робити дипломати й політики, але не солдати.
Але менше з тим. Результат.
Усе це було в її досьє: ініціативність, креативність, прагнення перемогти, байдуже, якими засобами і якою ціною. Можливо, такі нахили варто було б викоренити або лише обмежити. Дискусії могли б тривати вічно, якби історія не просочилася в пресу, — і генерали несподівано опинилися з героїнею на руках.
Десь посеред трибуналу смертний вирок Бейтс перетворився на виправдання. Лишалося відкритим питання: відправити її до військової в’язниці чи в Офіцерський коледж. У Лівенворті було і те, і те: він прийняв Бейтс у свої обійми і стиснув так міцно, щоб гарантувати підвищення, якщо вона, звісно, виживе. Три роки по тому майора Аманду Бейтс прирекли на подорож до зірок, де вона сказала:
Ми незаконно вдираємося до приватної власності, Сірі…
Не тільки Шпінделя діймали сумніви. Інші також запитували себе, чи призначили майора в експедицію за виняткову кваліфікацію, чи щоб дати раду PR-кризі. Я, звісно ж, не мав жодної позиції щодо цього, але чудово розумів, чому багато хто вважав її двосічним мечем.
Коли доля світу висить на волосинці, хочеться особливо пильно наглядати за людиною, чия кар’єра почалася зі змови з ворогом.
Якщо ти це бачиш, імовірно, цього навіть не існує.
Ми зробили це п’ять разів. П’ять обертів поспіль кидалися в щелепи чудовиську, дозволяли йому перемелювати нас трильйонами мікроскопічних зубів, аж доки «Тезей» не витягував усіх назад і не склеював докупи. Ми то так, то сяк повзали черевом «Роршаха», як тільки могли зосереджуючись на виконанні завдань та ігноруючи привидів, що лоскотали нам середній мозок. Іноді стіни навколо злегка стискалися. Іноді нам просто здавалося, що це так. Іноді ми ховалися у нашому водолазному дзвоні, доки іонні та магнітні хвилі, кружляючи, спроквола котилися повз, неначе кульки ектоплазми в кишківнику бога-полтергейста.
Часом вони накривали нас під час польових робіт. У Банді починалися чвари через плутанину, яка особистість за що відповідає. Якось я впав у дивне заціпеніння, і чужинські руки потягли мене вглиб коридору. На щастя, інші руки повернули мене назад, і голоси, які стверджували, що вони реальні, запевняли, що я все вигадав. Аманда Бейтс двічі знаходила Бога. Бачила старого засранця просто перед собою і нітрохи не сумнівалася, що творець не тільки існує, а й розмовляє з нею — тільки з нею. Обидва рази вона втрачала свою глибоку віру, коли ми затягували її під дзвін, але певний час нам усім було непереливки: її бойові роботи, захмелілі від влади, але досі керовані по лінії візування, відхилялися від своїх периметрів і тицяли навсібіч зброєю, змушуючи нас нервуватися.
Піхота помирала швидко. Деякі ледь витримували одну вилазку, інші помирали за кілька хвилин. Найживучішими виявилися найповільніші: наполовину сліпі й тупуваті солдати, кожну команду і кожну відповідь вони протягували крізь свої броньовані вушні перетинки з високочастотним дзижчанням. Іноді ми посилювали їхні лави іншими, з якими підтримували візуальний контакт. Вони були швидшими, але нервовішими, а тому ще вразливішими. Разом вони охороняли нас від ворога, який і досі не показував свого обличчя.
Навряд чи йому потрібно було напружуватися. Наші війська падали навіть без ворожого вогню.
Але ми, попри все, працювали: незважаючи на судоми, галюцинації та конвульсії. Ми намагалися наглядати одне за одним, доки магнітні мацаки залазили до нас у внутрішнє вухо і змушували страждати від морської хвороби. Часом ми блювали у свої шоломи. А потім бліді як смерть просто висіли і крізь зціплені зуби втягували кисле повітря, доки очищувачі прибирали з обличчя слиз та огидні шматочки неперетравленої їжі. І мовчки дякували Богу, що наші лицьові забрала антистатичні й здатні до самоочищення.
Доволі скоро стало очевидно, що я відігравав роль не лише гарматного м’яса. І байдуже, що мені бракувало лінгвістичних здібностей Банди чи біологічної кваліфікації Шпінделя; я — це ще одна пара рук у місці, де будь-хто щомиті міг вийти з ладу. Що більше людей посилав Сарасті на польові роботи, то більшими були шанси, що бодай один із них буде хоча б наполовину ефективним у ту чи ту мить. Та навіть за таких обставин навряд чи можна було сказати, що робота йшла ефективно. Кожна вилазка була вправлянням у безрозсудному ризику.
Хай там як, але ми це робили. А інакше могли просто повертатися додому.
Робота просувалася вкрай повільно і стопорилася на кожному кроці. Банді не вдавалося знайти жодних ознак написів чи мовлення, які можна було б розшифрувати, але нескладно було помітити загальні принципи розвитку об’єкта. Часом «Роршах» членувався, виштовхував із себе поперек тунелів переділки, схожі на хрящові кільця людської трахеї. Протягом годин деякі з них ледачкувато, наче м’який віск, розвивалися до скорочувальних діафрагм або ж до щільних мембран. Здавалося, що ми спостерігали за розростанням об’єкта окремими сегментами. Та найактивніше «Роршах» збільшувався за рахунок вершин шипів. Ми проникли всередину нього за сотню метрів від найближчого, але відлуння цієї активності докочувалося і сюди.
Якщо це було частиною нормального процесу росту і лише слабким його відголоском, можна тільки уявити, що ж відбувалося в серці апікальних зон. Ми не могли побачити цього зсередини; за сотню метрів від шипа середовище стає надто смертоносним навіть для таких камікадзе, як ми. Але за п’ять обертів «Роршах» виріс іще на вісім відсотків — бездумно й механічно, наче кристал.
Попри все, я намагався виконувати свою роботу. Я компілював і зіставляв, передаючи дані, яких ніколи не зрозумію. Уважно, наскільки це було можливо, я спостерігав настільки за системами навколо мене, додаючи кожен жест і кожну рису до загального сплаву. Одна частина мого мозку готувала резюме й синтези, а інша тим часом просто дивилася, торопіючи з усього побаченого і нічого не розуміючи. Однак ні та, ні друга не могли збагнути, звідки ж приходить осяяння.
Але мені було непросто. Сарасті не дозволяв мені вийти за межі системи. Кожне спостереження було забруднене моєю недоречною присутністю в загальній суміші. Я робив усе, що міг. Не вносив жодних пропозицій, які могли б вплинути на прийняття життєво важливих рішень. У польових умовах виконував те, що мені наказували, — і не більше. Я намагався скидатися на один із роботів Бейтс — просте знаряддя без ініціативи і без впливу на психодинаміку групи. Здається, мені це загалом вдавалося.