— Господи, Сірі, люди не раціональні. Ти не раціональний. Ми не мислячі машини, ми машини, що відчувають і — так сталося — вміють думати. — Паґ перевів подих і зробив іще один ковток. — І ти це сам знаєш, бо інакше не зміг би працювати. Чи, принаймні, — він ошкірився, — система знає.
— Система.
Я та мої протоколи, мав він на увазі. Моя «китайська кімната».
Я зітхнув.
— До твого відома, це не з усіма спрацьовує.
— Я це знаю. Неможливо читати систему, до якої прикипів, так? Ефект спостерігача.
Я стенув плечима.
— От і добре, — підсумував Паґ. — Не думаю, що мені сподобалося б спілкуватися з тобою в тій кімнаті.
Слова вирвалися раніше, ніж я встиг стриматися:
— Челсі каже, що справжня її б влаштувала більше.
Паґ підняв брови.
— Справжня — що?
— «Китайська кімната». Каже, вона краще б її зрозуміла.
Кілька секунд навколо нас бурмотів і гуркотів «КуБіт».
— Я розумію, чому вона так сказала, — зрештою вимовив Паґ. — Але ти… ти добре впорався, Паличнику.
— Не впевнений.
Паґ уперто кивнув.
— Знаєш, є такий вираз — «шлях невторований»? Так от, ти сам собі торуєш дорогу. Не знаю тільки навіщо. Але це як вчитися каліграфії, користуючись пальцями ніг, розумієш? Чи жити з пропріоцептивною поліневропатією. Вражає, що тобі взагалі це вдається. І вже за межами розуміння те, що у тебе воно добре виходить.
Я подивився на Паґа.
— Пропріо…
— Бувають люди без відчуття власного фізичного тіла. Ось так. Вони не здатні відчути свого положення у просторі, гадки не мають, у якій позі перебувають їхні кінцівки і чи взагалі вони у них є. Дехто з них стверджує, що почувається розм’яклим. Безтілесним. Вони посилають моторний сигнал руці і можуть лише припускати, чи отримала вона його. Натомість вони користуються зором. Вони не відчувають, де зараз їхня рука, тож дивляться на неї під час руху. Зором вони замінюють звичайний зворотний зв’язок, до якого вдаємося ми. Вони можуть ходити, якщо тільки не відводитимуть погляду від своїх ніг і зосереджуватимуться на кожному кроці. Тоді у них все непогано виходить. Однак навіть після років тренувань варто відволікти їх посеред кроку — і вони падають, наче орбітальний ліфт без противаги.
— Хочеш сказати, що я такий самий?
— Ти користуєшся своєю «китайською кімнатою» так само, як вони зором. Ти наново, майже з нуля, винаходиш емпатію. І з певного погляду, не загалом, звісно, інакше б я тобі зараз про це не говорив, твої методи кращі за оригінал. Ось чому ти такий талановитий синтезист.
Я похитав головою.
— Я просто спостерігаю. Дивлюся, що роблять люди, і намагаюся уявити, що спонукає їх до того.
— Про мене, це і є співчуття.
— Ні. Коли ти співчуваєш, то уявляєш не те, що відчуває людина. Ти радше уявляєш те, як би сам почувався на місці тієї людини, так?
Паґ насупився.
— І що?
— А якби ти не знав, як сам почувався б?
Він поглянув на мене. Його грані були серйозними і цілком чистими.
— Ти не такий, друже. Ти кращий. Ти не завжди поводився так, але я тебе знаю. Я знаю, яким ти був раніше.
— Ти знав когось іншого. А я Паличник, пригадуєш?
— Так, то був хтось інший. І, можливо, я пам’ятаю його краще, ніж ти. Але ось що я тобі скажу, — він нахилився вперед. — Ви б обидва допомогли мені того дня. Він, можливо, впорався б зі старим добрим співчуттям, тоді як тобі довелось би нашвидкуруч склепати блок-схему із додаткових елементів, але це робить твої досягнення ще більшими. Ось чому я тримаюся за тебе, друже. Навіть якщо у тебе в сраці палка розміром зі шпиль у Ріо.
Паґ підняв свою склянку. Я слухняно підніс свою. Ми випили.
— Я не пам’ятаю його, — сказав я зрештою.
— Кого? Іншого Сірі? Допаличникового Сірі?
Я кивнув.
— Взагалі?
Я напружив пам’ять.
— Його повсякчас скручували судоми, адже так? Йому постійно було боляче. А я болю не пригадую, — моя склянка майже спорожніла. Я зробив останній маленький ковточок. — Часом я бачу про нього сни. Про те, як я був ним.
— І на що це схоже?
— Усе там таке… кольорове. Розумієш, таке насичене — звуки, запахи. Яскравіше, ніж у житті.
— А тепер?
Я поглянув на Паґа.
— Ти сказав, все було кольоровим. Що змінилося?
— Не знаю. Може, й нічого. Я тільки… Насправді я більше не пам’ятаю снів, коли прокидаюся.
— То звідки ти знаєш, що досі бачиш їх? — запитав Паґ.
«До біса», — подумав я і одним ковтком вихилив рештки своєї пінти.
— Просто знаю.
— Але звідки?
Я запнувся вражений. Мені довелося кілька секунд подумати, перш ніж вдалося пригадати.
— Я прокидаюся з усмішкою.
Рядові дивляться ворогові у вічі. Рядові знають, що на кону. Їм відома ціна паскудної стратегії. А що знають генерали? Графічні схеми й тактичні діаграми. Уся командна вертикаль стоїть догори дриґом.
Усе пішло шкереберть з миті, коли ми пробили діру. Згідно з планом, ми мали влаштувати локалізований хаос на плацдармі, щоб приманити й упіймати кількох лейкоцитів з маніпуляторами, що прибудуть залатати пробоїну. Нашою справою було встановити пастку й відступити, повіривши запевненням Сарасті, що чекати доведеться недовго.
Та чекати взагалі не довелося. Щойно ми пробили діру, як у клубах пилу щось заворушилося і зміїсто шугонуло вниз. Цей рух миттєво запустив славнозвісну польову ініціативу Бейтс, надавши їй гіпершвидкості. Її піхотинці пірнули в отвір і негайно взяли на приціл шифратора, що прилип до стіни коридору. Вочевидь, його оглушив вибух. Класичний випадок: опинився не в той час і не в тому місці. Бейтс знадобилася лише частка секунди, щоб оцінити ситуацію, а тоді план навернувся.
Один із піхотинців проколов шифратора голкою для біопсії ще до того, як я встиг кліпнути. Ми б запакували всю істоту одразу, якби магнітосфера «Роршаха» не вибрала саме цю мить, щоб засипати нам очі піском. Доки піхотинці відновлювали свої зорові функції, їхня здобич уже зникла за рогом. Бейтс була прив’язана до своїх військових. Щойно вона дала піхотинцям волю, як вони потягли її в кролячу нору («Встановлюй пастку!» — встигла крикнути вона Саші).
А я був прив’язаний до Бейтс. Я ледь встиг обмінятися переляканим поглядом із Сашею, перш ніж мене також потягло. Несподівано я знову опинився всередині «Роршаха»; сита голка для біопсії відскочила від мого заборола і пролетіла повз, досі причеплена до кількаметрового обривка моноволокна. Лишається сподіватися, що Саша підбере її, доки ми з Бейтс на полюванні. Принаймні, місію не буде остаточно провалено, якщо ми так і не повернемося.
Піхотинці волочили нас, наче наживку на гачку. Бейтс пливла поперед мене, як дельфін. Вона без зусиль утримувалася посередині тунелю, інколи коригуючи реактивні імпульси. Я висів ближче до стіни й намагався стабілізувати своє положення, вдаючи, ніби я також чимось керую. То була важлива справа: головне завдання фальшивки — вдавати оригінал. Мені навіть видали власну зброю — для перестороги, звісно, але вона радше заспокоювала мене, аніж захищала. Пістолет теліпався у мене на передпліччі та стріляв пластиковими кулями, непідвладними індукційним полями.
Тільки Бейтс і я. Солдат-пацифіст і жереб імовірності.
Як завжди, під шкірою сипнуло морозом. У мій мозок заповзали знайомі привиди і дряпали його зсередини. Та цього разу жах видавався якимсь приглушеним. Віддаленим. Можливо, вся справа в таймінгу. Ми так швидко мчали магнітним краєвидом, що жодна примара не встигала прилипнути. Або річ у чомусь геть іншому. Може, привиди більше не лякали мене, бо цього разу ми летіли навздогін за справжнім монстром.
Здається, шифратор остаточно оговтався після нашого вибуху; тепер він мчав уздовж стін з викинутими уперед мацаками, схожими на бойових змій. Він так швидко летів уперед, що роботам ледь вдавалося тримати його в полі зору — звивистий силует в імлі. Раптом він кинувся вбік, перетнув коридор і пірнув у бічний тунель. Піхотинці заклали віраж, врізаючись у стіни, перевертаючись, зіштовхуючись…