Але не лише це.
Уяви, що ти Аманда Бейтс.
Від влади, яку ти маєш над своїми військами, генерали минулого страждали б від нічних жахіть і полюцій. Ти миттєво можеш вдертися у сенсоріум кожного підлеглого, осягнути поле битви з незліченної кількості перспектив. Кожен солдат вірний тобі до смерті, не ставить жодних запитань і виконує накази з такими ревністю й самовіддачею, яких годі й сподіватися від простих смертних. Ти не схиляєшся перед ієрархію командування: ти сама її втілюєш.
Ти навіть трохи побоюєшся власної влади. Побоюєшся того, що зробила, користуючись нею.
Виконувати накази для тебе так само природно, як і віддавати їх. О, всі знають, що час від часу ти ставила під сумнів тактику або ж прагнула побачити ширшу картину, ніж потрібно для виконання поставленого перед тобою завдання. Твоя бойова ініціатива вже стала легендою. Але ти ніколи не порушувала прямого наказу. Якщо твоєю думкою цікавилися, ти висловлювала її чітко й відверто — доки не прийнято рішення і не віддано накази. А потім виконувала свою роботу, не ставлячи зайвих запитань. І навіть якщо виникали якісь питання, ти не гаяла часу, щоб їх поставити, — хіба що сподівалася, що відповідь стане тобі у пригоді.
Навіщо ж тоді випитувати аналітичні дані у вампіра?
Точно не заради інформації. З таким самим успіхом можна просити зрячого пояснити побачене сліпому від народження. І не для уточнення: у висновках Сарасті не було двозначності. І навіть не для бідного тупенького Сірі Кітона, який міг не второпати якогось важливого моменту, але посоромився сам піднести руку.
Ні, є лише одна-єдина причина, чому ти наважуєшся просити розповісти про деталі: щоб кинути виклик. Повстати, наскільки це взагалі можливо, після того, як віддано наказ.
Ти сперечалася й відстоювала свою думку так запекло, як тільки могла, але коли Сарасті цікавила чужа думка? Він проігнорував твої слова і облишив будь-які спроби порозумітися, превентивно вдершись на чужу територію. Вампір знав, що на «Роршаху» можуть бути живі істоти, і все одно, не зважаючи на цих істот, продірявив його панцир. Він міг убити багатьох беззахисних і невинних створінь, міг розбудити злого велетня. Ніхто не знає напевно.
Ти знаєш лише те, що допомагала йому в цьому.
Ти вже раніше бачила таку пихатість, у представників твого власного виду. І сподівалася, що розумніші істоти виявляться ще й мудрішими. Прикро бачити, як від такої самовпевненої тупості страждають безневинні, але піддаватися їй, коли ставки настільки високі, — зовсім кепська справа. Убивство невинних — найменше із зол, які ти чиниш. Ми жонглюємо долями світів, провокуючи конфлікт з істотами, здатними долати міжзоряні простори. А їхнім єдиним негарним вчинком було те, що вони нас без дозволу сфотографували.
Твоя незгода нічого не змінила, тож ти опановуєш себе. Тепер зринають лише марні питання без надії отримати на них відповідь. Непокора настільки глибоко похована у тобі, що ти сама вже її не помічаєш. А якби й помітила, то авжеж тримала б рот на замку: адже останнє, чого б тобі хотілося, це нагадати Сарасті, що, на твою думку, він помиляється. Ти не хочеш, аби він замислювався. Не хочеш, аби вважав, що ти щось задумала.
Бо ти таки задумала. Навіть якщо й не готова сама собі у цьому зізнатися.
Аманда Бейтс починає думати про зміну командування.
Пробоїна у моєму скафандрі завдала чималої шкоди. «Тезею» знадобилося три довгих дні, щоб повернути мене до життя. Але смерть — не привід відставати від графіка, тож я воскрес з купою нових даних, що наповнювали мої імплантати.
Спускаючись у барабан, я проглядав інформацію. Банда Чотирьох сиділа піді мною на камбузі та із сумнівом розглядала у себе на тарілці непочату порцію поживного слизу. Перебуваючи у своїх спадкових володіннях, Каннінґем буркнув щось на мою з'яву, а тоді повернувся до роботи, постукуючи пальцями по столу.
За час моєї відсутності орбіта «Тезея» розширилася, втративши значну частину свого ексцентриситету. Тепер ми спостерігали за своєю ціллю з більш-менш постійної відстані в три тисячі кілометрів. Наш орбітальний період перевищував «Роршахів» на годину. Іншопланетяни неухильно випереджали нас, рухаючись по нижчій траєкторії. Проте щоб тримати їх у полі зору, було достатньо додаткового імпульсу раз на кілька тижнів. Тепер у нас були зразки. Ми могли їх досліджувати у створених нами самими умовах; не було сенсу ризикувати новими зближеннями, доки ми не витиснули всіх корисних даних з того, що мали у своєму розпорядженні.
Поки я відлежувався у саркофазі, Каннінґем встиг розширити свою лабораторію. Він побудував камери — по одній для кожного шифратора — модулі, розділені спільною стіною і встановлені у новому приміщенні. Підсмажений мікрохвилями труп відкинули вбік, наче зіпсовану іграшку з минулого дня народження, хоча, згідно з журналом доступу, Каннінґем інколи навідувався до нього.
Звісно, фізично він не заходив в жодну частину нової лабораторії. Та він і не зміг би цього зробити, не одягнувши скафандра і не пройшовши через вантажний відсік. Ця лабораторія була відділена від хребта корабля й підвішена на анкерах між віссю і корпусом: так вчинили за наказом Сарасті, щоб мінімізувати ризик зараження. Каннінґему це було до лампочки. Йому більше подобалося лишати тіло в псевдогравітації, доки свідомість ширяла між маніпуляторами, сенсорами та іншими дрібничками, що оточували його нових улюбленців.
«Тезей» зауважив, що я іду, й вичавив з кухонного автомата бульку солодких електролітів. Банда й оком не повела на мене. Неуважно постукуючи вказівним пальцем по скроні, вона характерно ворушила губами й стискала їх, що свідчило: триває внутрішній діалог. Коли Банда так поводилася, я ніколи не міг визначити, хто там головний.
Я присмоктався до кульки й зазирнув у вольєри. Два куби, залиті блідо-червоним світлом. В одному з них шифратор плавав посередині, помахуючи сегментованими мацаками, немов водорість на легких хвилях. Мешканець іншої клітки забився в куток, припавши чотирма мацаками до суміжних стін. Інші чотири вільно погойдувалися. Тіла обох шифраторів були сферичними, а не дископодібними, як у нашого першого зразка, лише трохи стиснутими, і їхні кінцівки росли не з екваторіального пояса, а з усіх боків.
Діаметр шифратора з вільно розправленими кінцівками сягав понад два метри. Розмір іншого, здавалося, був таким самим. Ніхто з них не рухався, якщо не зважати на ворушіння мацаків. Їхньою шкірою пробігали блакитні візерунки, немов вітер колихав трави у степу, а в довгохвильовому світлі вони здавалися майже чорними. На них накладалися графіки, які свідчили, що рівень метану й гідрогену відповідає нормам «Роршаха». Те саме стосувалося температури й освітлення. Індикатор електромагнітних характеристик залишався темним.
Я занурився в архіви, щоб побачити картину прибуття іншопланетян два дні тому. Кожного безцеремонно кинули в його клітку. Гості скрутилися клубками, обгорнувшись мацаками, й байдуже дрейфували, відштовхуючись від стін. «Поза ембріона», — подумалося мені. Та за кілька хвилин мацаки розплелися, й тепер істоти скидалися на розквітлі вапнякові квіти.
— Роберт каже, що «Роршах» їх вирощує, — сказала Сьюзан Джеймс позаду мене.
Я озирнувся. Безумовно, говорила сама Джеймс, але якась пригнічена. Вона так і не торкнулася їжі, а її грані здавалися тьмяними.
Окрім очей. Вони були глибокими і трохи запалими.
— Вирощує? — повторив я.
— Штабелями. У кожного з них по два пупки. — Вичавивши із себе слабку посмішку, вона однією рукою торкнулася живота, а іншою — поперека. — Один попереду, інший позаду. Він вважає, що вони ростуть колонами, один на іншому. Коли верхній розвивається до певного рівня, він відділяється від решти і починає жити самостійно.
Шифратори на архівному записі тепер досліджували нове середовище, обережно повзаючи вздовж стін. Вони обмацували кути в тих місцях, де перетиналися панелі. Набряклі тулуби знову привернули мою увагу.