— А психоз після злиття — тільки міська легенда, яку поширюють банди конспірологів.
Вона зітхає.
— Ні, психоз цілком реальний. І це страшно — він руйнує тисячі життів. Так. Але відповідальність за нього лежить на дефективній технології інтерфейсів. У наших хлопців такого не буває.
— Не кожному так таланить, — іронізує полковник.
Чоловік з косметичним хлорофілом в очах приносить їхні замовлення. Латтеродт усміхається до нього й починає длубатися в салаті з клонованого краба. Полковник перебирає шматочки авокадо; він уже й забув, що замовляв його.
— Ви відвідували Розум Мокші?
— Тільки віртуально.
— Ви ж знаєте, що не варто довіряти віртуальному досвіду.
— Тому, що ви відчуваєте за цим столом, також довіряти не можна. Бачите ту величезну сліпу пляму посеред вашого візуального поля?
— Я не кажу про природні вади. Зараз ідеться про те, що робиться з певним наміром.
— Ну гаразд, — вона жує і розмовляє з набитим ротом. — Які тоді наміри у Мокші?
— Ніхто не знає. Вісім мільйонів об’єднаних людських мізків. І ці люди — вони просто лежать. Певен, ви бачили трансляції з Банґалора й Гайдерабада — ошатні чисті спальні з розумними ліжками, що тренують тіла і підтримують їхню життєдіяльність. А ви бачили вузли, що живуть у задуп’ї світу, за п’ятсот кілометрів вздовж ґрунтового шляху? Люди, в яких немає нічого, крім ліжка, халупи і С-квадратного роутера біля сільської криниці?
Ліана не відповідає.
Полковник трактує це мовчання як «ні».
— А варто було б якось туди заскочити. Біля когось є люди, що доглядають за ними, біля інших — нема. Я бачив дітей, що лежать у власному гівні, вкриті смердючими пролежнями. Людей, у яких повипадала половина зубів, бо вони під’єднані до рою. І їм начхати. Вони просто не в змозі перейматися, бо їх більше не існує. А рій переймається станом елементів, з яких збудований, не більше, ніж…
Люди-смолоскипи, що палають в еквадорському дощовому лісі.
— …ніж ви б уболівали за долю єдиної клітини своєї печінки.
Латтеродт дивиться на свій напій.
— Вони самі прагнуть до цього, полковнику. До свободи від сансари. Не вдаватиму, буцімто я б сама зробила такий вибір, — вона знову піднімає очі й перехоплює його погляд. — Але вас тривожить не це.
— Чому ви так вважаєте?
— Бо байдуже, наскільки ви засуджуєте такий спосіб життя: вісім мільйонів кататонічних душ не становлять військової загрози.
— Ви впевнені? Ви хоч здатні уявити, які плани можуть клекотати в горнилі об’єднаного мислення восьми мільйонів людських мізків?
— Завоювання світу, — киває Латтеродт з незворушним виразом. — Усі драхмічні віри закликають саме до цього.
Він не засміявся.
— Віра притаманна людям. А рій — це щось геть інше.
— Якщо вони становлять загрозу, — спокійно каже вона, — то що ж таке ми?
Вона має на увазі своїх господарів. Відповідь насправді є: «Жахіття».
— Свідомість Мокші не настільки радикальна, якщо розглянути її уважніше, — продовжує вона. — Цей рій побудовано із звичайних мізків. А мої хлопці граються з кортикальною архітектурою. У нас є сплетіння мізків і квантове біорадіо, засноване на принципах, з якими ви не зустрінетеся ще років двадцять. Ви навіть не зможете їх визначити як «технологію». Саме тому ми й розмовляємо зараз, так? Бо якщо вас хвилює купка з’єднаних у мережу звичайних людей, то як же Двокамерники можуть не бути загрозою?
— А це так? — нарешті запитав полковник.
Латтеродт пирхає.
— Послухайте, мозок можна оптимізувати лише для життя тут чи там. Не те й інше водночас. Двокамерники мислять у планківських масштабах. Усе це квантове божевілля для них так само інтуїтивне, як для вас вгадування траєкторії польоту бейсбольного м’яча. Але знаєте що?
Він уже чув це раніше:
— Кепсько у них з бейсболом.
— Так, у них кепсько з бейсболом. Звісно, вони можуть про себе подбати. І зад собі підітруть, і прогодуються. Але відрядіть їх у велике місто — і їм, м’яко кажучи, стане некомфортно.
Він на це не купується.
— Навіщо, по-вашому, їм такі люди, як я? Гадаєте, вони пішли в пустелю, щоб побудувати лігво суперзлочинців? — Латтеродт закочує очі. — Вони не становлять загрози, повірте мені. Їм навіть через галасливу вулицю важко перейти.
— Їхні фізичні здібності хвилюють мене в останню чергу. Настільки розвинена сила могла б розчавити нас каблуком і навіть не помітити цього.
— Полковнику, я живу з ними. І мене вони досі не розчавили.
— Ми обоє чудово знаємо, наскільки б дестабілізувало ситуацію рішення Двокамерників викинути на ринок бодай невелику частку…
— Але ж вони не роблять цього, правда? Та й навіщо це їм? Думаєте, вони переймаються довбаним прибутком у вашій фентезійній економіці? — Латтеродт хитає головою. — Ви маєте дякувати тому богу, якому молитеся, що саме вони володіють цими патентами. Будь-хто інший давно б уже розворушив увесь цей мурашник — просто для гарного балансу в податковій звітності.
Отже, ми для вас мурахи.
— Хочете визнавати це чи ні, а з ними світ набагато кращий, ніж без них. Вони тримаються самі по собі, нікого не чіпають, а коли виходять пограти, то ви, печерні люди, поводитеся, як бандити. Ви б мали про це знати; Збройні сили вже років десять користуються ліцензією на нашу шифрувальну техніку.
— Останнім часом ні. — Відколи хтось із командного складу рознервувався через можливі збої у системі. Хоча, можливо, полковник і сам доклав до цього руку.
— Вам же гірше. Кілька місяців тому в Коауїлі було розроблено варіант, заснований на симетрії Рамануджана, за який ви, хлопці, вбили б. Але ніхто не накладе лапи на наші алгоритми. — Вона виправилася. — Ніхто із звичайних людей.
— Це не спрацює, докторе Латтеродт.
Вона піднімає брови, обличчя — сама невинність.
Він нахилився до неї через стіл.
— Може, ви справді почуваєтеся в безпеці, засинаючи біля своїх гігантів. Вони не перевертаються на інший бік і не душать вас уві сні. Може, ви вважаєте, що це дає гарантію, буцімто такого ніколи не трапиться. Я б не був таким нерозважливим…
Знову.
Навіть через стільки часу обмовка завдає йому клопотів.
— Вони не вороги, полковнику.
Він переводить подих і дивується власному самовладанню.
— Саме це мене й лякає. З ворогом є хоча б надія зрозуміти, чого він хоче. А ось та штука… — Він похитав головою. — Ви ж самі це визнаєте. Їхні амбіції не поміщаються в людському черепі.
— Просто зараз, — каже Латтеродт, — вони хочуть допомогти вам.
— Он як.
Жінка знімає ніготь і передає його через стіл. Полковник дивиться, але не чіпає.
— Це кристал, — за мить каже вона.
— Я знаю, що це. Ви не могли просакадувати його прямо в мене?
— І ви б це прийняли? Ви б дозволили помічниці Двокамерників завантажувати дані просто у вашу голову?
Ледь скривившись, він визнає її слушність.
— Що це?
— Передача. Ми розшифрували її кілька тижнів тому.
— Передача.
— З Оорти. Наскільки ми можемо визначити.
Вона бреше. Має брехати.
Полковник хитає головою.
— Ми б уже…
Щодня, майже десять років. Перевіряв індикатор. Витискав мікрохвилі, шукаючи слово, шепіт, зітхання. Погляд не відривався від небес, навіть тепер, навіть коли вже підраховано втрати й увагу переключено на цікавіші перспективи.
Немає доказів того, що «Тезей» загинув…
— Ми сканували космос з миті запуску. Якби був якийсь сигнал, я б дізнався про це.
Латтеродт знизує плечима.
— Вони здатні на те, чого не можете ви. Саме тому вам погано спиться ночами, хіба ні?
— У них же навіть немає приладів. Звідки б взялася телеметрія?
Вона легенько всміхається.
Нарешті його осяює.
— Ви… Ви знали…