Мусимо пошукати, чи знайдеться тут якась лопата або мотика, або щось таке, чим можна копати землю, сказав лікар. Був ранок, вони з великими зусиллями перенесли труп за будинок і поклали його на землю, на сміття та опале листя. Тепер треба було поховати його. Лише дружина лікаря знала, в якому стані перебував мертвий, обличчя й череп розтрощені автоматною чергою, три дірки від куль у шиї і в грудях. Вона також знала, що в усій будівлі не було нічого такого, чим би можна було викопати могилу. Вона обійшла всю територію, яка була їм відведена, і не знайшла нічого, крім залізного лома. Він міг допомогти, але його було не досить. І вона побачила також за зачиненими вікнами коридору, який тягся понад крилом, відведеним для підозрюваних у зараженні сліпотою, нижчими по той бік території, перелякані обличчя людей, які чекали свого часу, тієї неминучої миті, коли їм доведеться сказати іншим, Я осліп, або якщо вони намагатимуться приховати те, що з ними відбулося, їх викаже помилковий рух голови або невиправдане зіткнення з кимось, хто ще не втратив зору. Про все це лікареві було відомо, фраза, яку він промовив, була частиною маскування для обох, відтепер дружина могла сказати, А якщо ми попросимо в солдатів, щоб укинули нам сюди лопату, Це добра думка, спробуймо, й усі погодилися, що так, це добра думка, лише дівчина в чорних окулярах не промовила жодного слова на тему лопати або мотики, уся її балачка досі обмежувалася лише сльозами й плачем. Я, я винна в тому, що він помер, плакала вона, й то була правда, заперечувати її було не можна, але також не випадає сумніватися в тому, якщо це може послужити їй розрадою, що якби перед кожним своїм учинком ми намагалися передбачити всі його наслідки, насамперед негайні, потім імовірні, потім уявні, то ми навіть не зворухнулися б із того місця, де нас зупинила б перша думка про наслідки. Добрі та погані результати наших фраз і дій розподіляються і, треба сподіватися, розподіляються рівномірно й виважено, на всі дні майбутнього, включаючи ті нескінченні, що звільняться від нашої присутності, й ми не зможемо ані похвалити себе, ані осудити, саме це деякі люди й називають безсмертям, про яке стільки говорять. Проте цей чоловік помер, і його треба поховати. Тому лікар та його дружина зголосилися вести переговори, а невтішна дівчина в чорних окулярах сказала, що піде з ними. Щоб не так мучила совість. Щойно вони з'явилися на виду, на виході з дверей, як солдат закричав їм, Стійте, і так, наче боявся, що це словесне застереження, попри свою категоричність, не буде сприйняте, вистрелив у повітря. Налякані, вони відступили в затінок вестибюля, за товсті дерев'яні стулки відчинених дверей. Після цього дружина лікаря сама просунулася вперед, туди, де вона могла спостерігати за рухами солдата і вчасно відступити назад у разі потреби, У нас немає чим закопати мерця, сказала вона, нам потрібна лопата. Біля брами, але з протилежного боку, де застрелили сліпого, з'явився інший військовий. То був сержант, але не той, що раніше, Чого ви хочете, закричав він, Нам потрібна лопата або мотика, Ані лопати, ані мотики в нас немає, ідіть звідси геть, Нам треба закопати мертвого, Не закопуйте його, залиште, нехай гниє, Якщо ми залишимо його там, де він є, він отруїть повітря, А навіщо вам добре повітря, Повітря не стоїть на місці, воно й у вас буде таким, як і в нас. її аргументи примусили сержанта замислитись. Він замінив іншого сержанта, який осліп і якого негайно переправили туди, де збирали своїх хворих війська сухопутного призначення. Тут варто зазначити, що військово-повітряні та військово-морські сили також мають, кожна окремо, свої центри лікування інфекцій, проте менші за розміром та значущістю, позаяк відповідні збройні сили мають значно менше людей, Вона має слушність, подумав сержант, у цьому випадку будь-які застережні заходи можуть виявитися недостатніми. Двоє солдатів у протигазах уже вилили на калюжу крові дві повні бутилі аміаку, випари якого досі витискали сльози на очах у персоналу й лоскотали слизисті оболонки в горлі та в носі. Нарешті сержант оголосив, Зараз щось придумаємо, А як буде з їжею, наважилася нагадати йому дружина лікаря, їжу ще не привезли, Уже в нашому крилі зібралося близько півсотні людей, ми голодні, а нам надсилають мізерну кількість, Питання з їжею не стосується війська, Але хтось повинен розв'язати цю ситуацію, уряд дав обіцянку годувати нас, Повертайтеся до себе всередину, я не хочу нікого бачити у дверях, Нам потрібна лопата, крикнула наостанок дружина лікаря, але сержант уже пішов. Був пізній ранок, коли в палаті почувся голос із гучномовця, Увага, увага, інтерновані зраділи, думали, що йдеться про їжу, але ні, йшлося про лопату, Нехай хтось прийде її забрати, але щоб не було ніяких груп, нехай вийде одна особа, Піду я, адже я розмовляла з ними раніше, сказала дружина лікаря. Коли вона вийшла на зовнішній майданчик сходів, то відразу побачила лопату. Судячи з того, що вона лежала ближче до брами, ніж до сходів, було очевидно, що її вкинули іззовні. Я не повинна забувати про те, що я сліпа, подумала дружина лікаря, Де вона, лопата, запитала, Спустися по сходах, а там я тобі підкажу, відповів сержант, дуже добре, а тепер іди в напрямку, в якому стоїш, отак, отак, трохи поверни праворуч, ні, ліворуч, трохи менше, трохи менше, тепер прямо, якщо ти анітрохи не звернеш убік, твій ніс опиниться якраз над нею, холодно, холодно, тепер тепло, гаряче, нехай тобі чорт, я ж сказав, щоб ти нікуди не відвертала, холодно, холодно, знову нагрівається, гаряче, все більш і більш гаряче, так, саме так, а тепер зроби півоберта, щоб я знову став тебе вести, я не хочу, щоб ти там стовбичила, наче ослиця перед екскаватором, а потім рушай у протилежний від брами бік, Ти не турбуйся так дуже, подумала вона, я піду звідси до дверей по прямій лінії, а якби ти навіть запідозрив, що я не сліпа, мені байдуже, адже ти не увійдеш сюди, щоб схопити мене. Вона закинула лопату за плечі, наче землекоп, який вирушає на свою працю, й рушила до дверей, не відхилившись від свого напрямку ні на крок, Сержанте, ви бачили, як вона йде, вигукнув один із солдатів, схоже навіть, що в неї є очі, Сліпі дуже швидко навчаються орієнтуватися в просторі, переконано пояснив йому сержант.
Знадобилося чимало зусиль, щоб викопати могилу. Земля була тверда, втоптана, густо переплетена корінням дерев. Копали по черзі водій таксі, два поліціанти й перший сліпий. Коли приходить смерть, то ми сподіваємося, що вона забере із собою ненависть і отруту, хоч і кажуть, що давня ненависть не вмирає, і ми маємо на це безліч доказів у літературі й житті, але те, що мало місце тут, не було, по суті, ненавистю, а тим більше давньою, бо чого варта крадіжка автомобіля супроти смерті того, хто його вкрав, а тим більше супроти жалюгідного стану, в якому він перебував, бо не потрібні очі для того, аби зрозуміти, що це обличчя не мало ані носа, ані рота. їм не вдалося викопати яму, глибшу за три п'яді. Вони мали б велику проблему, якби мрець був гладкий і в нього випинав живіт, але крадій автомобіля був худий, схожий на жердину з намотаними нутрощами, та ще й ослаблений постуванням протягом останніх днів, отож у яму, яку вони викопали, могли б поміститися двоє таких, як він. Надгробних промов не було, Треба було б поставити йому хрест, сказала дівчина в чорних окулярах, яку мучили докори сумління, але ніхто з присутніх тут не помітив, щоб покійник згадував про Бога чи про релігію, тож усі воліли просто помовчати, ніхто не знав, чи існує якийсь інший спосіб ушанувати людину перед лицем смерті, а крім того візьміть до уваги, що виготовити хрест зовсім не так просто, як це собі уявляють, тут треба багато часу, й невідомо, скільки така робота забрала б його у сліпих, які навіть не знають, куди їм поставити ногу. Вони повернулися до палати. У місцях, де їм доводиться жити, якщо це не відкрите поле, як, наприклад, тут, на задньому подвір'ї, сліпі не блукають і не губляться, а легко знаходять усе, що їм треба в про-сторі, виставляючи наперед руку з розчепіреними пальцями, які ворушаться, наче антени в комах, і дуже навіть імовірно, наші найобдарованіші сліпці незабаром розвинуть у собі так званий фронтальний зір. Можна тільки подивуватися, як дружині лікаря, наприклад, щастить пересуватися й орієнтуватися в цьому справжньому лабіринті зал, закутнів і коридорів, як вона вміє завернути за ріг у точно визначеному місці, як добувається до потрібних дверей і відчиняє їх не вагаючись, як не потребує рахувати ліжка, щоб добутися до свого. Ось тепер вона сидить на ліжку чоловіка й розмовляє з ним, дуже тихим голосом, як зазвичай, по них видно, що вони люди освічені й завжди мають що сказати одне одному, вони зовсім не схожі на перше подружжя, на першого сліпого та його дружину, які після першої зворушливої сцени, коли вони зустрілися, майже не розмовляли, у них, либонь, нинішній смуток виявився сильнішим, аніж колишня любов, хоча з плином часу вони, певно, звикнуть до свого теперішнього становища. Хто не перестає повторювати, що він голодний, то це зизоокий хлопчик, хоч дівчина в чорних окулярах практично вихоплює їжу зі свого рота, щоб нагодувати його. Уже протягом багатьох годин малий не згадує про свою матір, але не випадає сумніватися, що він відчує її відсутність після того, як поїсть, коли тіло визволяється від егоїстичних і грубих потреб, які є результатом простої, але владної необхідності утримувати себе. Можливо, з причини того, що відбулося раннього ранку, чи з інших причин, незалежних від нашої волі, їм не принесли ящики зі сніданком. Тепер наближався час обіду, була майже година на годиннику, на який потай подивилася дружина лікаря, тож не випадало дивуватися, що нетерпіння шлункових соків спонукало кількох сліпих, як із цього крила, так і з іншого, піти у вестибюль і чекати там, коли буде доставлено їжу, і то з двох переконливих причин — однієї відвертої, про яку говорили одні, вони, мовляв, хочуть скоротити час доставки, й однієї прихованої, на яку сподівалися інші, бо ж відомо, що хто перший прибігає, тому дістається більше. Загалом було не менш як десятеро сліпих, що дослухалися, коли заскрипить брама, пропускаючи двох солдатів, які принесуть благословенні ящики. Проте, боячись раптової сліпоти, яка могла спостигнути їх від надмірної близькості сліпих, що чекали у вестибюлі, заражені з лівого крила не наважувалися вийти, а кількоро з них чекали за прочиненими дверима, коли надійде їхня черга. Час минав. Стомлені від чекання, кілька сліпих посідали на підлозі, згодом двоє або троє з них повернулися до палат. Незабаром після цього почулося непомильне скрипіння брами. Збуджені сліпі, налітаючи один на одного, стали рухатися туди, де з тих звуків, які до них долітали, визначили, що там двері, але несподівано, охоплені неясною тривогою, що вони не матимуть часу, аби пояснити своє перебування тут, зупинилися й безладно відступили назад, коли вже виразно стали чути кроки солдатів, які несли їжу, та озброєної варти, що їх супроводжувала.