Проте братання тривало недовго. Скориставшися з метушні, кілька сліпців зникли з ящиками, які змогли перенести, що явно суперечило їхнім добрим намірам домогтися справедливого розподілу продуктів, їхні порядні колеги, яких, до речі, завжди буває більше, аніж зголошується, обурено запротестували, в тому сенсі, що так жити не можна. Якщо ми неспроможні довіряти одне одному, то куди ми прийдемо, риторично запитували одні, тоді як інші цілком справедливо вигукували, Ці сучі діти просять доброго прочухана, насправді вони нічого подібного не просили, але всі розуміли, що означав цей вираз, брутальність якого могла виправдати лише його надзвичайна доречність. Уже зібравшись у вестибюлі, сліпі дійшли згоди, ніби намагалися в найпрактичніший спосіб розв'язати першу частину надзвичайно делікатної ситуації, яка виникла, порівну розділити між двома палатами ті ящики, які залишилися, причому, кому яка половина дістанеться, вирішуватиме жереб, і при цьому створити комісію, яка розслідує, куди зникли втрачені, а точніше кажучи, вкрадені ящики, з метою їх повернути. Вони згаяли якийсь час, сперечаючись, як уже ввійшло в них у звичай, чи спочатку їм треба поїсти, а потім провести розслідування, чи навпаки, й перемогла думка, що, взявши до уваги, скільки годин їм довелося не з власної волі голодувати, то спершу їм треба задовольнити потреби шлунка, а вже потім організувати розслідування, І не забудьте поховати своїх мерців, нагадав хтось із першої палати, Ми ще їх не повбивали, а ти вже хочеш, щоб ми їх поховали, відповів якийсь жартівник із другої палати, весело жонглюючи словами. Усі засміялися. Проте незабаром стало відомо, що негідників у палатах немає. У дверях і першої, і другої палати давно стояли сліпі, чекаючи, коли прибуде їжа, і вони розповіли, що справді чули, як по коридору дуже швидко пройшли люди, які, схоже, несли щось важке, але в палати ніхто з них не заходив, а тим більше з ящиками їжі, в цьому вони могли заприсягтися. Хтось висунув пропозицію, що найпевніший спосіб з'ясувати особи тих людей — це всім, хто тут присутній, полягати на свої ліжка, тоді ліжка, що залишаться порожніми, безперечно належатимуть тим злодіям, і залишиться тільки дочекатися, коли вони, облизуючись, повернуться звідти, де заховалися, й дати їм добрячої хлости, щоб навчити їх шанувати священний принцип колективної власності. Прийняття цієї пропозиції, цілком доречної й пройнятої глибоким правовим духом, мало, проте, одну істотну ваду, бо вона вимагала відкласти невідомо на який час такий жаданий і вже захололий сніданок. Спочатку поїмо, сказав один зі сліпих, і більшість погодилася з ним, що так буде краще, якщо спочатку ми поїмо. На їхнє лихо, поїсти можна було лише ту мізерію, яка залишилася від сніданку після того, як його ганебно розікрали. У цей час у якомусь прихованому закутні старої й напівзруйнованої будівлі злодії, певно, поглинали подвійні та потрійні порції їжі, яка несподівано для них виявилася кращою, ніж зазвичай, там була кава з молоком, уже захолола, звісно, галети й хліб із маргарином, тоді як люди порядні не мали іншої ради, як задовольнитися удвічі-втричі меншими порціями, і то не всього, що там було.
Зовні пролунав і був почутий мешканцями правого крила, поки вони сумно поглинали свою вбогу трапезу, голос із гучномовця, який повідомляв зараженим, щоб вони вийшли забрати свою частку їжі. Один зі сліпих, певно, під впливом нездорової атмосфери, яка виникла після скоєного злочину, запропонував, Якщо ми вийдемо у вестибюль, вони злякаються, побачивши нас і, можливо, випустять із рук один або два ящики, проте лікар сказав, що це пропозиція погана, було б несправедливо покарати невинних. Коли всі закінчили їсти, дружина лікаря й дівчина в чорних окулярах винесли в сад картонні ящики, порожній посуд із-під кави з молоком, паперові філіжанки — одне слово, все, чого не можна було з'їсти, Треба спалити сміття, сказала дружина лікаря, щоб покінчити з цими бридкими мухами.
Посідавши на ліжках, кожен на своєму, сліпі стали чекати, коли повернуться до своєї отари заблудлі вівці, Козли вони, а не вівці, сказав чийсь грубий голос, не здогадуючись, що висловився у стилі пастухів, яким не можна закидати, що вони не вміють говорити про речі в більш вишуканій манері. Але зловмисники не поверталися, певно, не наважувалися з'явитися, немає сумніву, що серед них знайшовся не менш проникливий мислитель, аніж той зі сліпців, який запропонував дати їм доброго прочухана. Хвилини минали, деякі зі сліпців уже стали вкладатися, деякі й поснули. Якщо подивитися на речі розважливо, то їм було не так уже й погано. Після того як їжа стала надходити регулярно, бо без їжі жити не можна, вони перетворилися ніби на мешканців готелю. Натомість, яким випробуванням було б для сліпого жити в місті, атож, яким випробуванням, справжньою Голгофою. Ходити, спотикаючись, вулицями, усі від тебе розбігаються, родичі налякані й бояться наблизитися, любов матері, любов дітей — нісенітниця, вельми ймовірно, вони повелися б зі мною так, як поводяться тут, замкнули б мене в окремій кімнаті й ставили б мені миску з їжею під двері, якби не мали на меті заморити мене голодом. Дивлячись на ситуацію холодним поглядом, без упереджень і образ, які завжди затьмарюють здоровий глузд, треба визнати, що влада мала слушність, коли вирішила об'єднати сліпих зі сліпими, щоб кожен зустрічався лише з таким, як і він, що є добрим правилом сусідства, як у випадку хворих на проказу, немає жодного сумніву, що лікар, який нині перебуває тут, мав цілковиту рацію, коли сказав, що ми повинні організуватися, бо організація — річ надзвичайно важлива, насамперед для нас, звичайно, важлива їжа, а потім організація, але й без другого життя неможливе, треба обрати кількох людей, які схильні до порядку й уміють його наводити, опрацювати правила нормального співжиття, правила надзвичайно прості, що визначатимуть хто й коли повинен підмітати, прибирати й мити, адже нам гріх нарікати, бо нам надсилають навіть мило та порошки для чистки й прання, ми також повинні прибирати за собою ліжка, головне, не втрачати поваги до самих себе, уникати конфліктів із військовими, які виконують свій обов'язок, наглядаючи за нами, нам уже досить, мертвих, треба довідатися, хто з нас знає історії, які він міг би розповідати вечорами, і не тільки історії, а й казки та анекдоти, а уявіть собі, як би нам пощастило, якби серед наших хтось знав Біблію напам'ять і міг би розповідати все від самого створення світу, було б добре також, якби ми щось розповідали одне одному, шкода, що в нас нема радіо, музика завжди розважає людей, а також ми могли б стежити за подіями у світі, наприклад, довідатися, що винайдено ліки від нашої хвороби, можна собі уявити, яку радість принесло б нам це повідомлення.
А потім сталося те, що мало статися. На вулиці пролунали постріли. Вони хочуть нас повбивати, викрикнув хтось. Заспокойтеся, сказав лікар, міркуймо логічно, якби вони хотіли нас повбивати, вони прийшли б стріляти сюди всередину, а не стріляли б там, на вулиці. Лікар мав слушність, то сержант наказав стріляти в повітря, а не якийсь випадковий солдат, що раптом осліп у ту мить, коли його палець був на гачку, бо, погодьтеся, не було іншого способу закликати до порядку сліпих, які, штовхаючись, виходилися з автобусів, міністерство охорони здоров'я повідомило міністерство оборони, Ми вам надішлемо чотири автобуси зі сліпими, І скільки ж там їх буде, Дві сотні, Де ж ми розташуємо всіх тих людей, згідно з інформацією, яку ми маємо, у правому крилі є лише три палати, вони розраховані на сто двадцятеро людей, і там уже мешкають шістдесят або сімдесят за винятком десятка осіб, яких нам довелося вбити, Вихід у вас є, заповніть усі палати, У такому разі люди заражені увійдуть у прямий контакт зі сліпими, Найімовірніше, пізніше або раніше вони теж осліпнуть, бо можна не сумніватися, що серед них немає такої особи, яка не дивилася б на сліпого, Якщо сліпий нічого не бачить, то як, запитую я себе, може він передати хворобу очима, Мій генерале, це, либонь, найлогічніша хвороба у світі, око, яке не бачить, передає свою сліпоту окові, яке бачить, чи можна уявити собі щось простіше, Ми маємо полковника, який вважає, що найефективнішим рішенням було б убивати сліпих, мірою того як вони втрачають зір, Мерці на місці сліпих загальну картину не змінять, Бути сліпим — це не бути мертвим, Так, але бути мертвим — це бути сліпим, Гаразд, у такому разі привозьте двісті, Привезем, А як нам бути з водіями автобусів, Забирайте їх разом з іншими. Того ж таки дня надвечір із міністерства оборони зателефонували до міністерства охорони здоров'я, Хочете знати новину, той полковник, про якого я вам згадував, осліп, Цікаво знати, що він тепер думає про те, як треба ставитися до тих, хто осліп, Уже ніяк не думає, він пустив собі кулю в лоб, Він виявився послідовним у своїх поглядах, Військо завжди готове подати всім приклад.
Браму відчинили навстіж. Сержант за армійською звичкою шикувати своїх підлеглих наказав усім утворити колону по п'ятеро людей у ряду, але сліпі не вміли порахувати, скільки їх буде там чи там, тож у кожний ряд їх ставало то більше, то менше, й усе закінчилося тим, що вони збилися безладною купою на вході в суто штатській манері, навіть не подумавши пропустити наперед жінок і дітей, як то ведеться здавна, а надто тоді, коли сідають у шлюпки на палубі корабля, який зазнав аварії на морі. Варто зазначити, перш ніж ми про це забудемо, що не всі постріли були зроблені в повітря, один із водіїв автобусів відмовився йти зі сліпими, пославшись на те, що має чудовий зір, і через три секунди підтвердив слова працівника міністерства оборони про те, що бути мертвим — це бути сліпим. Сержант тепер віддавав накази, які було простіше виконувати, Ідіть уперед, нагорі будуть сходи з шістьма приступками, запам'ятайте, приступок буде шість, коли ви до них дійдете, підіймайтеся повільно, якщо хтось із вас там спіткнеться, то я навіть думати не хочу, що може статися, єдина рекомендація, якої він не дав, було триматися за мотузку, але це можна зрозуміти, бо якби вони намагалися за неї вхопитися, то, либонь, ніколи б не увійшли, Слухайте уважно, провадив сержант, заспокоївшись, бо усі вже були по той бік брами, в цьому будинку є три палати праворуч і три ліворуч, кожна палата має сорок ліжок, прохання до родин, щоб вони трималися разом, уникайте штовханини, рахуйте себе на вході, попросіть тих, хто там уже розташувався, щоб вони вам допомогли, усе буде гаразд, розташовуйтеся і зберігайте спокій, їжу вам принесуть потім.