Йдучи плечем до плеча, вони протиснулися крізь сліпих з інших палат. Коли прийшли до вестибюля, дружина лікаря відразу зрозуміла, що ніякі дипломатичні переговори тепер неможливі й, мабуть, не будуть можливі ніколи. У центрі вестибюля, оточивши колом ящики з їжею, сліпі, озброєні кийками та залізними шворнями, висмикнутими з ліжок, наставленими перед собою, наче багнети або списи, успішно відбивалися від розпачливого наступу сліпих, які їх оточували й удавалися до незграбних спроб пробитися крізь лінію оборони, одні сподівалися знайти якусь прогалину в захисті, не закриту внаслідок неуважності, й діставали удари по простягнених руках, інші намагалися підповзти навкарачках й натикалися на ноги супротивників, що зустрічали їх ударами по спині або копняками. Усе це відбувалося наосліп, бо як інакше воно могло відбуватися. Картину доповнювали обурені протести й люті викрики, Віддайте нашу їжу, Ми маємо право на хліб, Мерзотники, Ви нас грабуєте. Усе це здавалося неможливим, і якийсь наївний чоловік, що з неуважності забув, де він є, сказав, Треба викликати поліцію. Але поліція, можливо, була вже тут, як відомо, сліпота не звертає увагу на те, яка в тебе професія й де ти служиш, але сліпа поліція — це зовсім не та поліція, яка бачить, і два поліціанти, які в нас були, вже померли, і ми закопали їх, хоч і з великими труднощами. Підштовхувана абсурдною надією на те, що влада зможе відновити порядок у цій божевільні, повернути спокій і правосуддя, одна сліпа придибала, наскільки могла, до головних дверей і закричала в повітря, Допоможіть, порятуйте від тих, хто забирає в нас їжу. Солдати вдали, ніби нічого не чують, сержант одержав від капітана, який приїздив сюди з інспекцією цілком очевидний наказ, Не втручайтеся, навіть якби вони перебили одне одного. Сліпа репетувала не менш розпачливо, аніж ті жінки, яких колись утримували в цій божевільні, вона також майже збожеволіла, але від чистого розпачу. Зрештою, зрозумівши, що нічого своїми криками не доб'ється, вона замовкла, повернулася назад, ридаючи, й не відчуваючи, куди йде, й дістала удар кийком по голові, який повалив її з ніг. Дружина лікаря хотіла підбігти й підняти її, але штовханина була така, що вона не змогла ступити бодай два кроки. Сліпі, які прийшли вимагати свою їжу, почали безладно відступати й, утративши всяку орієнтацію, наштовхувалися один на одного, падали, підіймалися, знову падали, деякі навіть не намагалися піднятися, лежали розпростерті, виснажені, жалюгідні, побиті, притуляючись обличчями до підлоги. Раптом дружина лікаря, опанована жахом, побачила, як один зі сліпих нападників дістав із кишені пістолет і рвучким рухом підняв його в повітря. Постріл відколов від стелі великий шматок мармурового тиньку, який несподівано впав на голови, підсиливши загальну паніку. Сліпий із пістолетом вигукнув, Тихо всі, замовкніть, якщо хтось посміє писнути, то вистрелю на голос, нехай куля влучить у того, в кого вона влучить, не нарікайте потім. Сліпі завмерли й не ворушилися. Той, хто мав пістолета, провадив, Вам сказали, як воно віднині все буде, від сьогодні ми роздаватимемо їжу, попереджаємо вас, і хай навіть на думку нікому не спаде приходити сюди по неї, ми тут поставимо своїх вартових, вони каратимуть за будь-які спроби порушити це розпорядження, віднині їжа продаватиметься, хто хоче їсти, муситиме платити, Чим платити, запитала дружина лікаря, Я вам сказав, щоб усі стулили губу, заревів володар пістолета, вимахуючи зброєю в себе перед лобом, Хтось же має заговорити, ми мусимо знати, як нам поводитися далі, куди нам треба буде приходити по їжу, чи муситимемо приходити всі разом, чи по одному, Ти тільки глянь, яка вона розумна, сказав хтось із банди, якби ти її застрелив, ми мали б на одного рота менше, Якби я мав очі, вона б уже мала кулю в животі. Потім, звертаючись до всіх інших, сказав, Негайно повертайтеся до своїх палат, коли ми занесемо їжу всередину, я скажу, що вам робити далі, А як щодо оплати, знову озвалася дружина лікаря, скільки нам коштуватиме філіжанка кави з молоком і одна галета, Ця дівка таки напрошується, озвався голос того самого бандита, Залиш її на мене, сказав другий, і змінивши тон, провадив, Кожна палата вибере двох відповідальних, які візьмуть на себе обов'язок зібрати всі цінності, — всі цінності, хоч би якими вони були, — гроші, дорогоцінності, обручки, браслети, сережки, ручні годинники чи що там у вас знайдеться, і принести їх до третьої палати лівого крила, в якій ми перебуваємо, і якщо хочете вислухати дружню пораду, то нехай нікому не стукне в голову намагатися одурити нас, я вже наперед знаю, що дехто з вас спробує приховати частину цінностей, які має, але я хочу сказати їм, це дуже погана думка, бо якщо нам здасться недостатнім те, що ви нам принесете, ви просто залишитеся голодними, жуватимете свої банкноти і гризтимете діаманти. Сліпий із другої палати правого крила запитав, А як ви хочете, щоб ми віддали вам усе відразу, чи платили за кожну порцію їжі окремо, Схоже я вам не досить чітко все пояснив, сказав бандит із пістолетом, засміявшись, спочатку ви заплатите, а потім будете їсти, а щодо того, аби ви платили окремо за кожну порцію їжі, то це вимагало б надто складної бухгалтерії, ліпше приносьте нам усе відразу, а ми подивимося, на яку кількість їжі ви зможете претендувати, але я вас застерігаю ще раз, якщо надумаєте приховати бодай одну річ, то це вам обійдеться надто дорого, а щоб ви не вважали наші претензії несправедливими, то після того, як принесете нам усе, ми зробимо у вас обшук, і вам доведеться непереливки, якщо ми знайдемо у когось із вас бодай одну монетку, а зараз забирайтеся звідси всі — і то швидко. Він підняв руку і зробив ще один постріл, відколовши від стелі ще один шматок тиньку. А твій голос я не забуду, сказав бандит із пістолетом, А я не забуду твого обличчя, відповіла дружина лікаря.
Ніхто, схоже, не звернув уваги на абсурдні слова сліпої жінки, що вона не забуде обличчя, якого не могла бачити. Сліпі уже відступили назад так швидко, як могли, в пошуках дверей, і через короткий час ті люди з першої палати, які тут були, розповіли про ситуацію своїм товаришам, Виходячи з того, що ми почули, думаю, тепер нам більше нічого не залишається, як підкоритися, сказав лікар, бо їх багато, а найгірше те, що вони озброєні, Ми також могли б озброїтися, сказав продавець аптеки, Атож, виламавши кийки з дерев, якщо там залишилися ще гілки на рівні піднятої руки, повисмикувавши залізні шворені з ліжок, якими ми не вміємо й не маємо сили користуватися, а вони мають принаймні один пістолет, Я не віддам те, що мені належить, цим синам сліпої сучки, сказав хтось, Я також, підтримав його інший, Тут ситуація така, що або ми всі підкоряємося, або ніхто не підкоряється, сказав лікар, Ми не маємо вибору, сказала дружина лікаря, а крім того вони накинули нам той самий закон, який існує зовні, в нашому суспільстві, хто не хоче платити, нехай не платить, але в такому разі він не їстиме, бо не можна годуватися коштом інших, Ми віддамо все, що маємо, ми всі, сказав лікар, А хто не має нічого, щоб дати, Той їстиме те, що йому дадуть інші, правильно один чоловік сказав, що від кожного за його спроможностями, кожному по потребах. Запала мовчанка, а тоді старий із чорною пов'язкою на оці запитав, А кого ми оберемо відповідальними особами, Я пропоную обрати сеньйора доктора, сказала дівчина в чорних окулярах. Не було потреби голосувати, вся палата підтримала її пропозицію. Треба обрати двох, нагадав лікар, хтось готовий запропонувати себе, Якщо ніхто інший не зголошується, то нехай буду я, сказав перший сліпий, Дуже добре, що ж, почнімо збирати речі, нам потрібна торбинка, сумочка, невеличка валізка, згодиться будь-яка з цих речей, Я можу запропонувати ось це, сказала дружина лікаря і стала спорожняти свою сумочку, в якій носила кілька продуктів краси та інших дрібничок, коли не могла навіть уявити собі, в яких умовах їй доведеться жити. Посеред пляшечок, коробочок і тюбиків, принесених сюди з іншого світу, були також довгі ножиці з гострими кінцями. Вона не пам'ятала, щоб їх туди поклала, але вони там були. Дружина лікаря підняла голову. Сліпі чекали, її чоловік підійшов до ліжка першого сліпого й розмовляв із ним, дівчина в чорних окулярах казала зизоокому хлопчикові, що їсти скоро принесуть, на підлозі, заштовханий під столик біля узголів'я ліжка, так ніби дівчина в чорних окулярах досі хотіла, з дитячою і марною сором'язливістю, заховати його від очей, які не могли бачити, лежав гігієнічний тампон, вимазаний кров'ю. Дружина лікаря дивилася на ножиці й намагалася зрозуміти, чому вона на них так дивиться, дивиться на них із такою пильною увагою, але не знаходила ніякої причини, і справді, яку причину могли ховати в собі прості довгі ножиці, що лежали на її розкритій долоні, зі своїми двома нікельованими лезами й блискучими гостряками. Ти вже звільнила нам сумочку, запитав чоловік, Так, я її вже звільнила, відповіла вона й простягла йому руку з порожньою сумочкою, тим часом як другою рукою заховала ножиці собі за спину. Що з тобою, запитав її лікар, Нічого, відповіла дружина, хоч могла б відповісти й трохи інакше, Нічого такого, що ти міг би побачити, певно, тебе здивував тон мого голосу, а що могло б тебе здивувати ще. Разом із першим сліпим лікар підійшов до неї, взяв сумочку у свої тремтячі руки і сказав, Приготуйте все, що у вас є, зараз ми почнемо його збирати. Дружина відстебнула свого наручного годинника, відстебнула й той, який був на руці чоловіка, зняла сережки, зняла невеличкого персня з рубіном, золотого ланцюжка з шиї, подружню обручку, подружню обручку з чоловікового пальця, обидві вони знялися дуже легко, Пальці у нас стали зовсім тонкими, подумала дружина лікаря, вона склала усе це в сумочку, поклала туди й гроші, які вони взяли з дому, кілька банкнот різної вартості, кілька монет, От і все, сказала вона, Ти в цьому переконана, запитав лікар, подивися добре, Цінного більш нічого в нас нема. Дівчина в чорних окулярах додала туди свої скарби, вони не дуже відрізнялись від їхніх, на додачу вона мала два браслети, проте не мала подружньої обручки. Дружина лікаря зачекала, коли чоловік і перший сліпий обернуться до неї спинами, а дівчина в чорних окулярах нахилиться до свого зизоокого хлопчика зі словами, Візьми до уваги, що я твоя мати, сказала вона йому, я плачу за себе й за тебе, а тоді відійшла до задньої стіни. Там, як і в інших стінах стриміли великі цвяхи, на яких божевільні, певно, розвішували казна які свої скарби та всілякі дивацькі речі. Вона вибрала найвищого цвяха, до якого могла дотягтися, й повісила на нього ножиці. Після чого сіла на ліжко, її чоловік та перший сліпий повільно просувалися до дверей, зупинялися, щоб зібрати данину з одного боку та з другого, одні з тих, хто віддавав свої речі, обурювалися, що їх нахабно грабують, і це була свята правда, інші розлучалися з тим, що мали, з позірною байдужістю, так ніби думали, що якщо добре поміркувати, то в цьому світі немає нічого такого, що належало б нам в абсолютному розумінні, ще одна не менш очевидна правда. Коли вони дійшли до дверей палати, закінчивши збір, лікар запитав, Усе віддали, і кілька голосів із явною покірністю долі відповіли, що так, а дехто промовчав і свого часу ми довідаємося, чи вони промовчали тільки тому, що не хотіли брехати. Дружина лікаря підвела очі й подивилася туди, де висіли ножиці. Здивувалася, що вони висять так високо, підвішені на одне з металевих кілець, так ніби не сама вона повісила їх туди, потім подумала, що то була чудова ідея залишити їх тут, тепер вона зможе підстригти бороду чоловікові, зробити його більш презентабельним, адже за умов, у яких вони жили, він не міг нормально поголитися. Коли вона знову подивилася в напрямку дверей, двоє чоловіків уже зникли в темряві коридору, прямуючи до третьої палати в лівому крилі, куди їм наказано було прийти заплатити за їжу. За їжу на сьогодні, на завтра, а можливо, й на весь тиждень. Що вони їстимуть потім, на це запитання не було відповіді, бо вони віддали все, що мали.