Наступного дня, одні раніше, інші пізніше, бо сонце сходить не одночасно для всіх сліпих, багато залежить від того, наскільки в них тонкий слух, на зовнішніх сходах будівлі стали збиратися чоловіки й жінки, що прийшли з різних палат за винятком, як ми вже знаємо, палати сліпих бандюків, які в цей час, мабуть, уже снідали. Вони чекали, коли заскриплять немазані завіси, заскрегочуть, відчиняючись, двері брами, тобто пролунають звуки, які повідомляють, що привезли їжу, потім прозвучить голос сержанта, Не наближайтеся, не наближайтеся, зашарудять кроки солдатів, глухо гепнуть кинуті на землю ящики, й армійські черевики, відступаючи, затупотять набагато частіше, знову заскрегоче, зачиняючись, брама, й нарешті пролунає дозвіл, Забирайте. Вони чекали, поки ранок перейшов, у полудень і поки день став хилитися до вечора. Ніхто, навіть дружина лікаря, не наважувався запитати, чи привезуть їжу. Бо поки не пролунало це запитання, не пролунала й відповідь, Ні, якої всі так боялися, а поки вона не пролунала, то залишалася надія почути щось на зразок, Скоро її привезуть, скоро її привезуть, потерпіть іще трохи, поголодайте якусь часину. Деякі, попри все своє бажання потерпіти, не могли витримати далі й падали на підлогу, так ніби їх щойно опанував сон, над ними клопоталася дружина лікаря, можна було тільки дивом дивуватися, як ця жінка знала про все, що відбувалося навколо, певно, вона володіла шостим почуттям, могла бачити без очей, завдяки їй зомлілі бідолахи не залишалися лежати під гарячим сонцем, їх відносили до помешкання, де бризкали на них водою і ляскали по щоках, допомагаючи їм знову прийти до тями. Але розраховувати на них як на учасників бойових дій, звичайно, не випадало, вони були неспроможні й кицьку потягти за хвоста, як говориться в дуже давньому прислів'ї, де, щоправда, не пояснюється, з яких таких надприродних причин тягти за хвіст кицьку легше, аніж кота. Нарешті старий із чорною пов'язкою на оці сказав, їжу нам не привезли, їжу нам не привезуть, ходімо добувати їжу. Вони підвелися на ноги, одному Богові відомо, де взявши силу, й пішли, щоб зібратися в палаті, найдальшій від фортеці озброєних бандюків, бо про обачність не слід було забувати. Звідти послали розвідників в інше крило, природно, тих сліпих, які там жили, адже вони краще знали місцевість. Якщо помітите найменший підозрілий рух, приходьте нас попередити. Дружина лікаря пішла з ними й незабаром принесла не вельми підбадьорливі вісті, Вони забарикадували двері чотирма ліжками, які поставили одне на одне, А звідки ти знаєш, що їх там чотири, запитав хтось, То було неважко, я помацала їх, А вони тебе не помітили, Не думаю, Що будемо робити, Ми підемо туди, знову прилучився до розмови старий із чорною пов'язкою на оці, підемо туди, як ми вже постановили, бо якщо ми туди не підемо, то помремо повільною смертю, Декотрі помруть швидкою смертю, якщо підемо, сказав перший сліпий, Той, хто наготувався померти, вже мертвий, хоч і не знає про це, Те, що нам судилося померти, ми знаємо ще від народження, А тому можна сказати, що всі ми, в якомусь розумінні, народжуємося мертвими, Облиште марні розмови, сказала дівчина в чорних окулярах, сама я не можу туди піти, і якщо сьогодні ми не зробимо те, про що домовилися, тоді я ляжу в ліжко й дозволю собі померти, Помирає лише той, чиї дні полічені, а більше ніхто, сказав лікар і, підвищивши голос, запитав, Хто вирішив іти, підійміть руку, ось що відбувається з тими, хто двічі не подумає, перш ніж розкрити рота і щось сказати, який сенс просити, щоб люди підняли руки, якщо тут немає нікого, хто міг би їх порахувати, так принаймні думала більшість, а тоді сказати, Тринадцять, після чого, безперечно, виникла б нова принципова дискусія, де доводили б, що у світлі логіки було б правильним знайти ще одного добровольця, який би зламав чортову дюжину, або уникнути її через зменшення кількості, кинувши жереб і в такий спосіб визначивши, кого треба усунути. Деякі підняли руку, але якось неохоче, чи тому, що боялися небезпеки, на яку доведеться себе наразити, чи тому, що помітили абсурдність наказу. Лікар засміявся, Якою дурістю з мого боку було просити вас, щоб ви підняли руку, ми проголосуємо інакше, нехай відійдуть убік ті, хто не може або не хоче йти, а з іншими ми опрацюємо план дій. Почалася штовханина, почулося тупотіння кроків, шепіт зітхання, потроху-помалу відходили вбік слабкі й полохливі, й задум лікаря виявився не лише ефективним, а й великодушним, бо так було дуже важко з'ясувати, хто був у їхніх рядах і хто їх покинув. Дружина лікаря порахувала тих, які залишилися, їх було сімнадцятеро, разом із нею та з її чоловіком. З першої палати правого крила були ще старий із чорною пов'язкою на оці, продавець аптеки, дівчина в чорних окулярах, а добровольці з інших палат були виключно чоловіками, за винятком жінки, яка сказала, Куди ти підеш, туди і я піду. Ця жінка також приєдналася до них. Вони вишикувалися у проході між ліжками, лікар їх порахував. Сімнадцять, сказав він, нас сімнадцятеро. Малувато, коментував продавець аптеки, з такою кількістю нам не пощастить здобути перемогу. Фронт атаки, якщо мені дозволено застосувати цей військовий термін, має бути в нас вузьким, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, бо нам треба прорватися у двері палати, і якби нас було більше, це тільки ускладнило б справу. Ми там застрягли б, погодився хтось, і, схоже, всі були задоволені тим, що їх мало.
Озброїлися вже відомою нам зброєю, повисмикуваними з ліжок залізними шворенями, що їх можна було застосовувати як важелі і як списи, залежно від того, будуть задіяні сапери чи штурмові загони. Старий із чорною пов'язкою на оці, який, схоже, одержав у молодості кілька уроків із військової тактики, нагадав усім, що треба триматися купно, відчувати лікоть сусіда, і якщо обертатися, то всім в один бік, бо це єдиний спосіб не перебити своїх, і що вони мають напасти в цілковитій мовчанці, щоб атака стала для них абсолютною несподіванкою, Роззуймося, запропонував він, Бо після битви буде важко знайти свої черевики, погодився хтось, а інший прокоментував, Черевики, що залишаться без хазяїна, будуть черевиками покійника з тією різницею принаймні, що в нас їх завжди хтось забере собі, А що ти мав на увазі, коли сказав про черевики покійника,
В одному прислів'ї чекати черевиків покійника означає не чекати нічого, Чому, Бо черевики, в яких закопували мерців, були виготовлені з картону, цього було досить, бо душі, як відомо, не мають ніг, Я хотів би наголосити ще на одному пункті, втрутився до розмови старий із чорною пов'язкою на оці, шестеро з нас, ті шестеро, які почуватимуть у собі силу, коли ми туди підійдемо, мають запхати ліжка досередини, щоб ми всі могли увійти, У такому разі нам доведеться покинути шворні, Думаю, не треба їх кидати, вони згодяться нам як важелі. Старий із чорною пов'язкою на оці зробив паузу, а тоді сказав із похмурими нотами в голосі, Головне триматися всім разом, якщо розсіємося, ми чоловіки пропащі, І жінки, сказала дівчина в чорних окулярах, ти не забувай і про жінок, А ти теж підеш, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, ліпше ти туди не ходила б, А чому ти так думаєш, Бо ти надто молода, Тут не має значення ані вік, ані стать, тому не забувай про жінок, Ні, ні, не забуду, голос, яким старий із чорною пов'язкою на оці промовив ці слова, які, здавалося, належали іншій розмові, проте наступні стосувалися вже цієї ситуації, Чого я тільки не віддав би, якби котрась із вас могла бачити те, чого ми не бачимо, й вела нас правильною дорогою, спрямовувала наші списи точно в горлянки наших ворогів, так само точно, як це зробила та, інша, Ти надто багато хочеш, один раз не повторюється, а крім того, звідки ми знаємо, що вона не лежить десь мертва, адже відтоді ми нічого про неї не чули, нагадала йому дружина лікаря, Жінки відроджуються одна в одній, чесні відроджуються в повіях, а повії — в чесних, сказала дівчина в чорних окулярах. Після того, як вона це сказала, запанувала тривала мовчанка, для жінок усе було сказано, а чоловіки наперед знали, що потрібних слів вони не знайдуть, хоч би як їх шукали.
Вони вийшли з палати вервечкою, шестеро найсильніших ішли попереду, як і було домовлено, серед них лікар і продавець аптеки, за ними йшли інші, кожен озброєний шворенем, висмикнутим зі спинки ліжка, така собі бригада списоносців, виснажених і обшарпаних, коли переходили через вестибюль, хтось випустив із рук залізного швореня, який загримів на плитах, мов кулеметна черга, якби бандити почули це торохтіння й зрозуміли, що ми до них ідемо, нам був би кінець. Нікого не попередивши, навіть чоловіка, дружина лікаря вибігла наперед, подивилася вздовж коридора, потім повільно прослизнула попід стіною й наблизилася до входу в палату, там зупинилася й стала дослухатися, і їй здалося, що голоси в палаті не були стривожені. Вона швидко повернулася й повідомила про це всіх, і наступальний загін рушив далі. Попри повільність і тишу, в якій рухалося військо, пожильці двох палат, які сусідили з бастіоном бандюків, знаючи, що має відбутися, попідходили до дверей, щоб ліпше чути галас і гамір битви, яка незабаром почнеться, і деякі з них, збуджені запахом пороху, який мав спалахнути, вирішили в останню мить приєднатися до нападників, дехто навіть устиг повернутися до палати й виламати там із ліжка залізний шворінь, і тепер тих, котрі йшли на приступ, було вже не сімнадцять, а принаймні удвічі більше, таке підкріплення навряд чи принесло б радість старому з чорною пов'язкою на оці, але він так і не довідався, що командує вже двома полками замість одного. Через кілька вікон, які виходили на внутрішнє подвір'я, до коридору вливалося останнє світло дня, сіре, напівмертве, яке швидко згасало, уже провалюючись у чорний і глибокий колодязь ночі. Якщо не брати до уваги того невигойного смутку, спричиненого сліпотою, від якого досі непоясненно страждали сліпці, то треба віддати їм належне, вони мужньо протистояли меланхолії, яка була навіяна цими та подібними атмосферними явищами, безперечно, відповідальними за численні акти розпачу, які мали місце в ті далекі часи, коли ще не втратили можливість бачити. Коли дійшли до дверей проклятої палати, темрява стала вже зовсім густою, і дружина лікаря не змогла розгледіти, що ліжок, які утворювали бар'єр на дверях, було вже не чотири, а вісім, тобто вдвічі більше, як і тих, що атакували, проте з набагато гіршими наслідками для останніх, як незабаром стало очевидно. Старий із чорною пов'язкою на оці крикнув, Нумо, це був наказ, бо він чомусь не пригадав класичного, На штурм, а може й пригадав, але йому здалося безглуздим ставитися з такою воєнною пошаною до бар'єру, утвореного з брудних ліжок, що кишіли блохами та клопами, з матрацами, які прогнили від поту й сечі, з ковдрами, які перетворилися на ганчірки і змінили свій сірий колір на всі ті кольори, якими прикрашає себе мерзота, про це наперед знала дружина лікаря, проте в цій темряві вона нічого не побачила й навіть не помітила, що барикада була значно укріплена. Сліпі наступали, як архангели, в ореолі власного сяйва і з розгону вперлися в перешкоду своїми шворенями, як їх було навчено, але ліжка не захиталися, а треба сказати, що сили тих, котрі йшли попереду, мало переважали сили тих, котрі йшли за ними, й ледве утримували свої списи в руках, почуваючи себе, як той, хто колись ніс свого хреста на спині, а потім мусив чекати, коли його підіймуть на нього. Тиша урвалася, тепер кричали ті, що були зовні, почали горлати й ті, хто був у палаті, либонь, ніхто до сьогодні не звернув уваги на те, як жахливо кричать сліпі, схоже, вони кричать, самі не знаючи, чому вони кричать, ми хочемо сказати, щоб вони заткнулися, й самі тоді починаємо кричати, але ми не сліпі й тому не спроможні перекричати їх, принаймні доти, доки самі не осліпли. Отож у коридорі лунали нестямні крики, одні кричали тому, що атакували, інші тому, що оборонялися, і зрештою нападники, в розпачі від того, що їм не вдається відсунути ліжка, випустили з рук і кинули на підлогу свої шворені, й усі налягли на один, принаймні ті, яким пощастило пропхатися в отвір дверей, а ті, що опинилися збоку, натискали на спини тих, що були попереду, вони штовхали, штовхали, і здавалося, скоро вони здобудуть перемогу, ліжка вже трохи посунулися, коли раптом, без будь-якого попередження чи погрози, пролунали три постріли, то був сліпий рахівник* який стріляв не вгору. Двоє з нападників упали поранені, інші швидко поточилися, наштовхнулися на поранених і попадали, відлуння від стін коридору підсилювало безумні крики, тепер уже кричали й у інших палатах. Темрява стала майже непроглядною, неможливо було зрозуміти, у кого влучили кулі, звичайно, можна було запитати з відстані, Скажіть, хто ви такі, але так робити не годилося, до поранених треба ставитися з чуйною повагою, підходити до них із милосердним співчуттям, класти долоню їм на голову, якщо тільки з нещасливої випадковості туди не влучила куля, потім тихо запитати в них, як вони себе почувають, сказати їм, що все буде гаразд, що зараз прибіжать санітари з ношами, й нарешті, дати їм води, але тільки в тому випадку, якщо їх поранено не в живіт, як наполегливо рекомендується в підручнику з першої допомоги, Що ми тепер будемо робити, запитала дружина лікаря, на підлозі залишилися двоє, у кого влучили кулі. Ніхто не поцікавився, звідки вона знає, що їх двоє, адже пострілів було три, не кажучи вже про рикошети, які також могли влучити в людей, Ми повинні їх витягти звідти, сказав лікар, Ризик надто великий, невпевнено промовив старий із чорною пов'язкою на оці, який щойно пережив глибоке розчарування, адже його тактика штурму закінчилася катастрофою, якщо вони побачать, що туди повертаються люди, вони знову почнуть стріляти, він зробив паузу і додав, зітхаючи, Але поранених треба забрати, особисто я готовий іти, Я теж піду, сказала дружина лікаря, небезпека буде меншою, якщо ми наблизимося до них поповзом, але необхідно витягти їх звідти якомога швидше, перш ніж ті, хто всередині встигнуть зреагувати, І я з вами, сказала жінка, яка нещодавно промовила, Куди підеш ти, туди і я піду, ніхто з тих, хто чув цю розмову, не здогадався підказати, що дуже легко з'ясувати, кого поранено, хоч поки що невідомо, поранено їх чи вбито, поки що ми цього не знаємо, але досить було, щоб кожен сказав, Я піду або я не піду, ті, хто промовчить, і будуть ними.