Вона вже далеко відійшла від того місця, де залишила чоловіка та своїх друзів, перетинаючи туди й назад вулиці, проспекти, майдани, коли несподівано опинилася перед супермаркетом. Вигляд усередині тут був такий самий, як і деінде, порожні прилавки, розбиті вітрини, всюди блукали сліпці, більшість із них повзали навкарачки, обмацуючи руками брудну підлогу, сподіваючись знайти що-небудь їстівне, бляшанку консервів, яка не піддалася спробам відкрити її копняками, або пакетик із чим завгодно, картоплину, хай навіть розчавлену, шматок хліба, навіть якщо він уже перетворився на камінь. Дружина лікаря подумала, Щось неодмінно знайдеться, адже територія тут величезна. Якийсь сліпий підвівся з підлоги, скрикнувши від болю, у коліно йому встромилася скалка скла, кров цебеніла вниз по нозі. Сліпці з їхньої групи оточили його, Що сталося, що сталося, запитували вони, й він сказав, У ногу мені встромилося скло, Яке скло. Якась сліпа стала навколішки ліворуч від нього, Обережно, тут навколо є ще, мабуть, гострі скалки. Вона обмацала його, щоб відрізнити одну ногу від другої, намацала осколок, Ось він стримить, сказала вона, а хтось зі сліпців засміявся, Якщо він стримить, то скористайся ним, й інші теж засміялися, і чоловіки, й жінки. Зробивши пінцет великим і вказівним пальцем, це природний жест, якому не треба навчатися, сліпа витягла осколок, а потім забинтувала коліно клаптем ганчірки, яку дістала з торбини, що висіла в неї на плечі, й нарешті доповнила загальні веселощі своїм власним жартом, От і все, у нього якщо й стримить, то, мабуть, дуже недовго, а поранений їй відказав, Як матимеш охоту, то ми з тобою з'ясуємо, довго в мене стримить чи недовго, певно, в тій групі не було чоловіків із дружинами, бо ніхто не став протестувати проти таких жартів, мабуть, ті люди були прихильниками вільних звичаїв та вільних статевих стосунків, а може, й навпаки, то були чоловік і дружина, між якими існувала цілковита довіра, хоч подружжя, як правило, на людях про таке не говорить. Дружина лікаря розглянулася навкруги, усе, що тут могло залишитися їстівного, давно було захоплене в бійках, коли стусани здебільшого влучали в повітря, а копняки не знали різниці між своїми й чужими, і часто траплялося так, що предмет, за який точилася боротьба, вислизав у них із рук і падав на підлогу, в чеканні, поки хтось об нього спіткнеться. Тут мені немає чим поживитися, подумала вона, скориставшись словом, яке ніколи не входило до її поточного лексикону, зайвий раз продемонструвавши, що сила й природа обставин дуже впливають на лексику, й тут варто згадати про того полковника, який на пропозицію здатися, обізвав того, хто йому це запропонував, лайном, звільнивши від звинувачень у невихованості своїх нащадків, які користувалися цим словом навіть у набагато менш небезпечних ситуаціях. Тут мені немає чим поживитися, знову подумала дружина лікаря й уже наготувалася вийти, коли провидіння підказало їй іншу думку. У такому великому закладі, як цей, неодмінно має бути склад, не той великий склад, певно, розташований десь в іншому кварталі, далеко звідси, а відносно невеличкий запас продуктів найчастішого споживання. Збуджена цим припущенням, вона вирушила на пошуки замкнених дверей, які можуть привести її до печери скарбів, але всі двері були відчинені й за ними те саме спустошення, ті самі сліпі, що нишпорили в тому самому смітті. Нарешті в темному коридорі, куди майже не проникало світло дня, вона побачила щось подібне до вантажного ліфта. Металеві двері були зачинені, а поруч були ще одні двері, гладенькі, з тих, що відкочуються вбік на роликах. Вони ведуть у підвал, подумала дружина лікаря, сліпі, які доходили сюди, потрапляли у глухий кут, вони, певно, розуміли, що опинилися перед зачиненим ліфтом, але ніхто з них не при-гадав, що за нормальних обставин поруч із ліфтом мають бути сходи, якими користуються тоді, коли немає електричної енергії, як, наприклад, тепер. Вона штовхнула двері на коліщатах і майже відразу пережила два могутні враження, по-перше, густа темрява, яку вона мала подолати, щоб дійти до підвалу, а потім непомильний запах їстівного, запах, який чутно навіть тоді, коли продукти запаковані в обгортки, які ми називаємо герметичними, бо, як відомо, голод має надзвичайно тонкий нюх, що проникає крізь будь-які перешкоди, як нюх у собак. Вона швидко повернулася назад і стала шукати в купах сміття пластикові мішки, які потребувала для перенесення їжі, водночас запитуючи сама себе, Як я зможу зрозуміти, в темряві, що мені треба брати, але потім стенула плечима, проблема була надуманою й дурною, тепер, перебуваючи в тому стані слабкості, в якому вона перебувала, їй треба було думати про те, чи знайде вона в собі сили, щоб підняти наповнені мішки й повернутися назад тим шляхом, яким вона сюди прийшла, й у цю мить її опанував жахливий страх, що вона не зможе повернутися туди, де чекав її чоловік, вона пам'ятала назву вулиці, цього вона не забула, але їй довелося зробити стільки поворотів, що тепер розпач паралізував її, потім повільно, так ніби нерухомий мозок нарешті прийшов у рух, вона ніби збоку побачила, як вона нахилилася над мапою міста, шукаючи пальцем найкоротший маршрут, так ніби вона мала дві пари очей, одні дивилися, як вона дивиться на мапу, інші дивилися на мапу й на той шлях, який вона мусила подолати. У коридорі досі нікого не було, їй пощастило, бо через свою нервозність, через відкриття, яке вона зробила, вона забула зачинити двері. Тепер вона дуже ретельно зачинила їх за собою, опинившись у непроглядній темряві, така сама сліпа, як і ті сліпі, що були зовні, різниця була лише в кольорі, якщо й справді білий колір і чорний колір існують. Доторкаючись до стіни, вона почала спускатися сходами, якби про цей підвал хто-небудь знав, чого, звичайно, бути не могло, і хтось тепер підіймався з глибини їй назустріч, то їй би довелося розминатися з ним, як вона бачила, розминалися сліпі на вулиці, тобто хтось із них мусив би відійти від стіни й просуватися вперед, доторкаючись до невидимої субстанції того, хто йде назустріч, і на мить переживши абсурдний страх, що далі стіни з протилежного боку вже не буде. Я, певно, втрачаю глузд, подумала вона, й мала всі підстави так подумати, адже їй доведеться опуститися в чорну яму невідомої глибини, де немає ані світла, ані надії на нього, правда, ці підземні склади не бувають надто глибокими, перший майданчик сходів, Тепер я знаю, що означає бути сліпою, другий майданчик сходів, Зараз я закричу, зараз закричу, третій майданчик сходів, темрява схожа на густу пасту, яка обліпила їй обличчя, очі в неї перетворилися на кульки смоли, Що там переді мною, а потім з'явилася інша думка, що вселила їй ще більший страх, А як я потім знайду сходи, зненацька вона втратила рівновагу й сіла на підлогу, щоб не полетіти сторчака, й мало не знепритомнівши, пробелькотіла, Тут чисто, вона мала на увазі підлогу, чиста підлога здалася їй якимсь чудом. Поступово вона стала приходити до тями, відчувала тупий біль у шлунку, це для неї була не новина, але тепер складалося враження, ніби в її тілі не існувало іншого живого органу, а якщо вони й існували, то не подавали про себе жодного знаку, й лише серце гупало, як величезний барабан, а чи справді легко працювати у вічній темряві, починаючи від темряви материнської утроби, в якій воно утворилося, й до тієї останньої, в якій воно зупиниться. Вона досі тримала пластикові мішки, не випустила їх із рук, тепер треба тільки спокійно наповнити їх, склад не те місце, де живуть привиди та дракони, тут панує лише темрява, а темрява не кусається й не нападає, а щодо сходів, то вона їх знайде, навіть якби їй довелося ретельно обшукати всю цю яму. Вона рішуче підвелася, проте згадала, що тепер вона сліпа, як і всі, тож ліпше буде просуватися вперед так само, як і вони просуваються, тобто навкарачки, поки вона щось знайде попереду, полиці з їжею, байдуже з якою, тільки, щоб її можна було їсти такою, якою вона є, не варити її й не смажити, бо час тепер не сприяє кулінарним фантазіям.
Страх повернувся, підступний і потаємний, як тільки вона проповзла вперед на кілька метрів, можливо, вона помиляється, можливо, саме тут, попереду, на неї чекає дракон із роззявленою пащею. Або простягне руку привид і відведе її у жахливий світ мерців, які ніколи не перестають помирати, бо завжди хтось воскрешає їх. Потім прозаїчно, з нескінченним, смиренним смутком вона подумала, що місце, в яке вона потрапила, це не продуктовий склад, а гараж, їй навіть здалося, ніби вона чує запах бензину, так може обманюватися дух, коли віддає себе під владу страховищ, які він сам таки й створив. Але тут її рука доторкнулася до чогось, і то були не липучі пальці привида, не розжарений язик і горлянка дракона, насправді вона відчула контакт із холодним металом, гладенькою вертикальною поверхнею, й зрозуміла, що вона, не знаючи, як це називається наштовхнулася на стелаж. Вона здогадалася, що поруч знайде й інші стелажі, які тягнуться паралельно цьому, і їй залишалося тільки знайти той, на якому викладені не миючі засоби, як тут, запах не одурить, а продовольчі товари. Не думаючи більше про те, з якими труднощами вона може зіткнутися, коли шукатиме сходи, вона стала нишпорити на полицях, обмацуючи, обнюхуючи, перекладаючи те, що там лежало. Там були картонні упаковки, скляні й пластикові пляшки, великі, середні й маленькі скляні банки, бляшанки, певно, з консервами, всілякі ємкості, торбини, тюбики, коробки. Вона без розбору наповнила всім цим добром один із мішків. А чи все тут їстівне, з тривогою подумала вона. Перейшла до інших полиць, і на другій із них сталося несподіване, сліпа рука, що не бачила, куди вона посувається, зачепила й збила на підлогу кілька маленьких коробок. Від торохкотіння, з яким вони попадали на підлогу, серце дружини лікаря мало не зупинилося. Це сірники, подумала вона. Тремтячи від. збудження, нахилилася, провела рукою по підлозі, відчула запах, який не можна сплутати з жодним іншим, і шарудіння паличок, коли підібрала й струснула коробку, ось та кришечка, яка висовується посередині, ось жорстка, як наждак, тертушка, об яку вона черкнула голівкою сірника, і спалахнуло крихітне полум'я, утворивши маленьку сферу розсіяного світла й освітивши навколишній простір, наче небесне світло, що пробилося крізь туман, о, мій Боже, світло існує, і я маю очі, щоб його бачити, нехай славиться світло. Після знайдення сірників пошуки стали легкими. Вона почала із сірникових коробок і заповнила ними майже весь пакет. Не треба брати їх усі, підказував їй голос здорового глузду, але вона не послухалася свого здорового глузду, а потім тремтливі вогники сірників стали показувати їй полиці з товаром і там, і там, і за короткий час вона наповнила свої мішки, перший їй довелося спорожнити, бо в ньому не було майже нічого такого, що могло їй згодитися, зате в інших зібралося багатство, за яке можна було б купити місто, не слід дивуватися тому, що цінності речей так змінюються, досить пригадати, як одного дня один король оголосив, що він готовий обміняти своє царство на коня, то чого б він лише не віддав, якби помирав від голоду, за ці пластикові мішки. Сходи нікуди не поділися, ось вони перед нею. Але спочатку дружина лікаря вмостилася на підлозі, відкрила пакет із ковбасою, ще один із нарізаним чорним хлібом, відкрила пляшку води й заходилася їсти, не відчуваючи жодних докорів сумління. Якщо вона зараз не поїсть, то в неї не стане сили, щоб віднести свій вантаж туди, де його потребують, вона не зможе виконати свій обов'язок постачальниці. Коли закінчила їсти, то взяла мішки, почепивши по троє на кожен лікоть, і простягши перед собою руки, присвічувала собі сірниками, поки не дійшла до сходів, потім із великими труднощами піднялася ними, їжа ще не дійшла їй до шлунка, потрібен був певний час, щоб вона дісталася до м'язів і нервів, поки що голова служила їй якнайкраще. Двері від'їхали вбік нечутно. А якщо в коридорі хтось є, подумала дружина лікаря, то що я стану робити. Там не було нікого, але вона знову себе запитала, То що я стану робити. Вона могла б, коли досягне виходу, обернутися й закричати, Там є їжа у глибині коридору, сходи, які ведуть у підвал, до складу, біжіть туди, я залишила двері відчиненими. Вона могла б так зробити, але не зробила. Допомагаючи собі плечем, зачинила двері, сказала сама собі, що ліпше буде мовчати, ви тільки уявіть собі, що сталося б, сліпі ринули б туди, мов божевільні, там відбулося б те саме, що відбулося в їхньому психдомі, коли почалася пожежа, вони покотилися б по сходах униз, розтоптані й розтовчені тими, хто натискав би на них згори, які також падали б, зовсім не одне й те саме ставити ноги на тверді сходи чи на слизьке людське тіло. Коли в, нас їжа закінчиться, ми знову зможемо прийти сюди, подумала вона. Перекинула мішки з пліч на руки, глибоко вдихнула повітря й заглибилася в коридор. Вони не побачать її, але запах годі приховати, Ковбаса, яка ж я дурна, що її наїлася, тепер вона утворить за мною живий слід. Вона стисла зуби, міцно вхопилася за шийки мішків, Я мушу побігти, сказала собі. Пригадала сліпого, пораненого скалкою скла в коліно, Якщо те саме станеться зі мною, якщо я втрачу пильність і наступлю на скло, можливо, ми забули про те, що ця жінка боса, вона ще не мала часу навідатися до взуттєвих крамниць, як робили інші сліпі в цьому місті, які хоч і втратили зір, проте мали змогу вибрати собі взуття навпомацки. Вона мусила бігти, й вона побігла. Спочатку намагалася прослизати між групами сліпих, не доторкаючись до них, але це примушувало її рухатися повільно і кілька разів зупинятися, щоб обрати собі дорогу, ненадовго, звичайно, але цього вистачало, щоб створити навколо себе ауру ковбаси, бо існують не лише аури запашні та ефірні, існують також аури, які примусять заволати будь-якого сліпого, А хто це тут наминає ковбасу, й поки не пролунали ці слова, дружина лікаря відкинула будь-яку обережність і кинулася бігти, натикаючись на людей і роз-штовхуючи всіх, хто траплявся на її шляху, згідно з принципом, рятуйся, хто може, який заслуговує на суворий осуд, бо так не можна ставитися до сліпих людей, які й без того вкрай нещасливі.