Вона швидким кроком проходила повз дівчаток, які грали на ґанках у «дочки-матері»; м'якенькі кучерики вибиваються з-під в'язаної шапочки, а тоненькі ручки обіймають ляльку-мотанку що то ніби наливає чай, то ніби пригощається тістечками чи печивом. Ватага галасливих, розчервонілих хлопчаків, буцаючи порожню бляшанку, оббігла Крістін. У своїх зачовганих черевиках і коротеньких залатаних штанцях вони скидалися на банду сиріт.
Дівчині стало шкода їх усіх, не стільки за нужденність, а більше за те, що муситимуть і надалі нудитись таким життям, хоча її власна доля вже змінилася.
Не в дитячих силах було змінити стан речей. Дідусь частенько розповідав про голод і холод, у яких Німеччина жила після Першої світової війни. У повоєнні роки люди пекли хліб із брукви і тирси, а тиф і туберкульоз не оминали жодної хати. Крамниці світили порожніми полицями, та навіть якби там і було чим торгувати, мало хто міг тоді дозволити собі купити бодай картоплину, шматок мила чи котушку ниток. Бабця розповідала Крістін, як одного разу пішла з повним кошиком паперових грошей по фунт вершкового масла, та все одно їх не вистачило. Німецька марка коштувала трохи більше за сміття, і дітям часто давали для гри монетки в сто рейхсмарок замість шашок або фішок. І навіть тепер багато хто не мав роботи та нормального харчу, був наляканий можливим звільненням. Економили на всьому: у діло йшов кожен сухарик і кожен клаптик. Бабця жартувала, що, зарізавши свиню, німецький селянин споживає все, крім, хіба що, свинячого виску.
Майже всі друзі та знайомі Крістін перебувають у такому, чи навіть гіршому, становищі. Вона знає і тих, чия нужденність є більшою, ніж у її родини, бо ті люди не мають де тримати курей або посадити город. Гітлер і нацистська партія обіцяють свободу та харч, але й досі людям бракує таких необхідних речей, як цукор, борошно, масло, м'ясо та одяг. Пакет цукру можна купити тільки раз на півроку, і коли з'являється житнє борошно, мати Крістін із бабцею печуть багато чималеньких буханців чорного хліба, котрі потім ховають у комірчині й бережуть, як зіницю ока. Мати ходить за курками та козами, як за рідними дітьми, бо знає, що без них родині буде важко вижити. Овочеве лушпиння, огризки фруктів, сухі скоринки сиру та хліба — всі недоїдки йдуть худобі, особливо коли земля скута морозом або вкрита снігом, і курчата не можуть видзьобати з неї жодного черв'ячка. Крістін і Марія плакали, коли мамця різала козеня, та все одно їли його, бо не мали надії на те, що на столі з'явиться якесь інше м'ясо. У вихідні міщани їхали на село, щоб обміняти останні коштовності,— годинники, прикраси, меблі — на яйця та вершкове масло чи рахітичну курку. Дівчина навіть чула про жінок, які порпались у смітниках, вишукуючи щось їстівне, аби нагодувати голодних дітей.
Ці думки наповнили її радістю з того, що вони з матір'ю мають постійну роботу в Бауерманів, і раптова тінь якогось занепокоєння на мить затьмарила цей щасливий день. Її батько, Дітріх, який працював муляром, виконавши одне замовлення, мусив одразу шукати інше, тому його заробітки були нестабільними й різнилися щомісяця. Останнім часом майже нічого не будувалось. Роботи не було тижнями, й він мусив полювати на кроликів або найматися плугатарем до котрогось із фермерів, який за одне зоране поле давав мішок старої картоплі чи цукрових буряків, із них мати потім варила сироп для підсолоджування напоїв. У великих містах було більше мулярської роботи, та, навіть якби йому одному із сотні бажаючих пощастило бодай щось знайти, вся платня пішла б на залізничні квитки.
Крістін розуміла, що минулого року її родина могла собі дозволити зайвий ящик яблук або тачку вугілля тільки завдяки тому, що вона півдня працювала на Бауерманів. А якщо батьки Ісаака звільнять її, тільки щоб розлучити їх? А якщо вони звільнять і мамцю теж? — Дівчина стишила ходу, розмірковуючи, чи не зіпсує класова нерівність її життя. Та Ісаак запевнив, що це не має значення. Понад усе на світі вона хотіла у це вірити, тому відігнала сумні думки й знову пришвидшила кроки.
За квартал від будинку Каті дівчина глянула вниз на свої черевики, чи не забруднилися вони під час прогулянки на пагорбі. Батьки збирали на них гроші понад рік, й Крістін носила їх тільки два місяці. Матуся не зрадіє, якщо вони швидко стопчуться чи візьмуться плямами. Попередню пару дівчина носила з тринадцяти років, аж доки її пальці не почали вилазити з протертих наскрізь носів. Нові черевики були так само практичними, з високою шнурівкою, такі носили всі, та Крістін подобалось, як сяяла їх чорна шкіра. Вона однаково раділа своїй обнові й журилася тим, що віддала свої старі туфлі в такому жахливому стані п'ятнадцятирічній Марії, котрій доведеться носити їх, як є, аж доки знайдеться швець-чарівник із маленьким молоточком і просякнутими лаком руками та відремонтує їх.