Писати, щоб відчути в собі значущість свідка — то не єдина мотивація писати. Протягом останнього сторіччя як чоловіки, так і жінки пишуть, щоб полегшити душу. І, якщо наважилися писати про те, що їх насправді бентежить, текст виходить добрий. Що більшою мірою автор задоволений стилістикою сповідального тексту, то ефективніше відбулося полегшення душі. І так само, в інтересах великої істини, варто бодай трохи відступити від того, що було насправді. Якщо сповідальний текст написано на доброму літературному рівні, то він матиме терапевтичний ефект не лише для самого автора. Його читання полегшуватиме душу тим, хто його читатиме, не маючи хисту написати про своє.
Ще більшої напруги сягає літературний текст, коли він твориться не як оповідь про індивідуальний досвід літератора, а коли автора мордує те, чого з ним або з нею ніколи не було і не могло бути. Коли якісь таємні сили обирають того або ту, хто запише новий варіант великого наративу. Коли в дивовижний спосіб автор або авторка починають розуміти тих, хто в прадавні часи записали Книгу Йова або Пісню Пісень.
Кінофільми, серіали, комп’ютерні ігри, комікси витісняють белетристику зі сфери дозвілля. Проте число тих, хто любить багато читати, хоча й зменшилось, але не зникає. Видавництва не закриваються, як закрилися фабрики плівкових фотоапаратів. А любителів почитати треба завжди дивувати новизною. Тож уже чи не сто років у різних формах оприлюднюються поради письменникам, як їм будувати такі наративи, які гарантуватимуть їм багато читачів.
Я визнаю, що такі поради бувають дуже слушні. Іноді літераторові справді важливо второпати, як організувати матеріал, щоб він був читабельний і тримав увагу читача. Але то поради, звернені до свідомості автора. Але ж як отримати доступ до великого наративу, куди творчого чоловіка веде Муза, а творчу жінку — Перелесник? Як прикликати провідників у творче потойбіччя? Тут порад нема. Якщо якийсь письменник знайшов власний шлях, то буде лише його або її шлях. А інший літератор має торувати свій.
І я не можу давати порад: ні як будувати зграбні тексти, ні як увійти у стан натхнення. Бо я не знаю, що допомагає особисто мені увійти в той стан. Я лише можу сказати, що люблю той стан. Іноді краще й не намагатися збагнути його природу, його генезу. Людям варто розібратися з підвалинами негативу, щоб його було менше в нашому земному житті. А причини Божественного натхнення, як і причини кохання, певне, мають лишатися таємницею життя людини — жінки, чоловіка.
Перекладачі та автори, тексти та conтексти
Десь є божественні невербальні сутності. Логос, який був спочатку. Якщо людина відчула котрусь із них, а потім змогла відтворити її в звуках, у зримих образах чи в слові, то це митець, який контактував з Творцем. Мозаїки, скульптури, музика промовляють до всіх, незалежно від їхньої мови. А словесному твору потрібні тлумачі, які відтворюватимуть його іншими мовами. Якщо автор досягав божественного стану, втілюючи Логос своєю мовою, то в подібний стан має входити й перекладач, втілюючи той самий Логос своєю. Не всі перекладачі гідні великих авторів. Коли перекладач зосереджується винятково на словах чужої мови й не контактує з Духом, він не відтворить Твору.
Ви скажете: переклад не завжди твориться так пафосно, і я погоджуся. Сьогодні перекладається багато по-ремісницькому склепаних текстів, і перекладач, навіть великого калібру, має виявляти ремісничу вправність, а не практикувати високе мистецтво.
Проте навіть у наші дні це трапляється — стан високого натхнення при перекладі. Я особисто пізнала цей стан, коли почала перекладати французьку поезію. Маючи досить приблизне уявлення про французьку мову. Так, для доброго перекладу потрібні добре знання мови оригіналу та добре знання контексту створення твору, і з цим не варто сперечатися. І, одначе, висловлю думку, крамольну з точки зору всіх translation studies: іноді переклад відбувається на такій напрузі співавторства, коли Логос у містичний спосіб підказує перекладачеві значення незнайомих слів. А потім словники, в які все одно варто дивитися, не спростовують, а підтверджують вгадані смисли. Звичайно ж, таке виникає лише, якщо перекладаєш дуже добрі поезії. Рівня не нижче, ніж Бодлера чи Верлена. Або барокових поетів не з такими гучними іменами: