Він не любив уживати слова «опир», бо його вигадали люди, котрі ненавидять таких як ми. Ще не перейшов до розуміння того, що слова — се лише слова, особливо, коли йдеться про імена та назвиська. Моє правдиве Ім’я — не Позичений, не Позичений Сівач, і навіть не Сильвестр, а Слуга з Добромиля. Воно годиться для всіх часів і для всіх вух. Тому я не називатиму купця тим іменем, яким його кликали, а справжнім — Купець з Перемишля.
— Для моїх вух воно звучить досить дивно, — зауважив Олексій Іванович. — Слово «слуга» нагадує про нерівність та соціальне приниження.
— Суть мого імені ви зрозумієте, коли скінчиться уся ця історія, яка тепер є також і вашою. Повертаючись до теми дороги, скажу, що все залежить, з якої дороги ви звертаєте: з дороги добра чи дороги зла. Ви звертаєте з неї, коли пізнаєте саму суть дороги.
Я не надто цікавився купецькими оборудками. І зовсім не думав про небезпеку, бо ніколи не бачив битви. Ножик, який я тепер носив у гарних піхвах, був знаряддям праці.Ним можна було вкраяти хліба, м’яса, вирізати сопілку. Я зовсім не збирався забувати пісень, яких навчився грати. У світі, де панує Сатана і намагається у різний спосіб заволодіти душею, треба мати якийсь захист. Навіть, коли ти звичайний пастух.
Купець на зупинках велів ставити для мене окреме шатро, щоб підкреслити моє особливе становище.І вже те, що я, не виглядаючи на ченця, не носив при собі зброї, викликало серед обслуги страх. Я ніби чув, як ті люди питають одне одного: «Що він тут робить? Чим буде себе боронити?» І я читав відповідь у тих сірих, карих, блакитних очах: напевно чарами, яких не бачив світ. І коли на нас у чистому полі сунула хмара, а назустріч їй інша, і, здавалось, їхнє зіткнення неминуче, вони все-таки розійшлися. Люди бачили, як я спостерігав за цим дійством, мимоволі смикнувши бровою, через що вони потім божилися, ніби від поруху моєї брови хмара посунулась вбік. Хоч я зробив це таки мимоволі.Зрештою, мені теж не хотілося, щоб нас застали в дорозі гримавиці.Думаю, що цього не хотів ніхто. Тоді вони вирішили, що я дуже великий ворожбит-хмарник, через що намагалися триматися від мене подалі.І я залишився самотнім. Однієї ночі я почув дитячий плач, справжній, а не плач голодних покинутих духів. Уранці запитав Купця з Перемишля, в чому річ, і той спокійнісінько відповів:
— А се подарунок турецькому баші.
— Звідки ж ти їх узяв?
Він подивувався моїй наївності:
— Купив учора в селі.
— Але ж хіба татари торгують людьми!
— Ні, помиляєшся. Людьми торгують усі, відколи світ постав.
— Але ж то хрещені діти!
— Яка різниця! Вони тут вмруть з голоду. Як не війна, то моровиця, та й дні лічені, коли наша земля не буде нам належати.
— Як це?
— Ляхи, — коротко відказав купець. — А, може, угри. Галицьких соколів давно поїли волинські круки.
Се вже я чув.І не можу сказати, щоб це щось для мене означало: круки, соколи, пардуси, ворони, що сиділи вздовж дороги, чекаючи на падлину.
— Чого ж діти плачуть? — запитав я глузливо. — Адже ти рятуєш їх від голодної смерті…
— Бо дурні, - засміявся купець. — Мене самого отак купили, і бачиш — незле.
Та я згадав Луку, котрий затаїв зло на цілий світ через те, що мати продала його. Не питайте, звідки я се знаю. Я все-таки мав його тіло, яке дуже змінилось, щоб узгодитись з моєю отрочою душею. Луку продали у сім років, коли дитина вже уміє ненавидіти.
— У скільки літ тебе продали? — спитав я.
— Я не пам’ятаю.
- І ти ніколи не хотів показатися на очі своїй матері?
— Звідки я знаю, чи була в мене матір? — відказав купець насмішкувато, хоч я бачив, як у його серці здіймається гнів.
Я співчував йому, бо моя мати була іншою. Вона воліла віддати мене вовкам, а не людям. Бачите, пане докторе, дитина таки мусить бути з матір’ю. Або, принаймні в достойного опікуна, котрий би плекав добру пам’ять про неї.Цей хлопчик внизу, Василько, не повинен бути проданий. Я міг би їм допомогти перейти границю, відправити до Америки. Але їм се не підходить.
Ті діти плакали щоночі.І щоночі я думав про свою матір. Якби я упізнав те місце, де мене знайшли, то зійшов би з дороги, а потім нагнав би валку. Дітей не випускали з критого возу, отже, вони були більші й могли втекти. Я бачив, як вони притискались до повсті, вовтузячись у тісній в’язниці, і міг навіть вгадати, де нога, а де голова. Одного разу я не втерпів і притиснув долоню до чиєїсь маленької долоньки, і мені здалося, що я відчуваю тепло. Та це лиш сонце нагріло поверхню повсті.Потім я відчув, що хтось стоіть ззаду і обернувся. Щойно купець був коло свого шатра, а тепер — ось тут. Втім, для опира така швидкість — звичайна річ.