— Хто з вас уміє стріляти з довгого лука? — запитав їх Дунк.
Люди втупилися у грязюку, де кури вигрібали все навколо себе. Нарешті відповів Баш Слізоокий.
— Перепрошую, та пан Явтух луків не дозволяє. Осгреєві олені бігають у лісі для клітчастого лева, а нам зась.
— А ми матимемо мечі, шоломи та кольчуги? — поцікавився молодший з трьох Гаків.
— А чого ж ні, — відповів Беніс, — убийте собі когось із лицарів Удовиці, обдеріть трупака, та й матимете все, що забажаєте. Тільки не забудьте у дупі його коня пошурувати — там лицарі зазвичай срібло ховають.
Він щипнув молодого Гака за плече знизу так, що хлопець заскиглив з болю, а тоді погнав усіх до Гакового Гаю вирізувати списи.
Повернувшись, вони мали при собі вісім відпалених у вогні списів нерівної довжини та грубі, плетені з гілля щити. Собі пан Беніс теж вирізав списа і став ним показувати, як колоти вістрям та відбивати удари держалном… і куди саме тицяти, щоб убити людину.
— У живіт або у горло, краще не буває. — Він стукнув себе кулаком у груди. — Отут серце: якщо влучите, людині каюк, але є одна біда — ребра заважають. А живіт — він м’який. Як випатраєте когось — той помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з черева теліпаються. Коли якийсь дурень повернеться спиною та побіжить, тицяйте його між лопаток або в нирку. Це сюди. Як влучите у нирку, ніхто довго не протягне.
Оскільки Гаків у війську було троє, накази пана Беніса, куди ставати і що робити, спричинили плутанину.
— Треба дати їм прізвиська по їхніх селах, пане, — запропонував Яйк. — От як «пан Арлан з Грошодубу», ваш колишній хазяїн.
То була б вдала думка… якби ті села мали назви.
— Гаразд, — міркував Яйк далі, — дамо прізвиська залежно від того, що вони вирощують.
Одне село стояло посеред поля бобових, в іншому садили головним чином ячмінь, а третє опікувалося рядками капусти, моркви, цибулі, ріпи та динь. Прозиватися Капустою чи Ріпою ніхто не хотів, тому воякам з останнього села вирішили давати прізвисько Диня. Зрештою серед вояцтва виявилося четверо Ячменів, двоє Динь та двоє Бобів. Обидва брати Гаки були Ячменями, і довелося знову шукати способу їх розрізнити. Молодший брат згадав, як колись малим загубився у лісі в якомусь байраку, і Беніс миттю обізвав його Гак-Байрак. Вояки дуже схвилювалися, отримавши справжні «панські імена» — не рахуючи Великого Роба, який однаково не міг втямити, чи він Біб, а чи Ячмінь.
Коли усі вже мали списи та імена, зі Стояку вийшов, аби їх привітати, пан Явтух. Старий лицар став перед дверима вежі, вдягнений у бехтерця і довгого вовняного вапенрока, що колись був білий, та з роками зжовтів. Спереду та ззаду на ньому вигравав клітчастий лев, вишитий зеленими та золотими клаптиками.
— Хлоп’ята, — мовив він, — усі ви пам’ятаєте Дейка. Червоняста Вдовиця потопила його у мішку. Вона забрала його життя, а тепер вирішила забрати й нашу воду. Клітчасту, яка живить наші ниви. Але ми її не віддамо!
Він здійняв меча над головою.
— За Осгреїв! — дзвінко пролунав його голос. — За Стояк!
— Осгрей! — підхопив його клича Дунк. Слідом заволали Яйк та новоспечені вояки. — Осгрей! Осгрей! За Стояк!
Дунк та Беніс узялися навчати крихітний загін на подвір’ї серед свиней та курей, а пан Явтух спостерігав з балкону. Сем Горбик напхав кілька мішків брудною соломою і зробив їм ворогів. Вояки заходилися борюкатися зі списами, а Беніс тим часом волав на них:
— Коли, повертай, висмикуй! Коли, повертай, висмикуй! Забирай списа назад, хай тобі грець! Він тобі ще знадобиться для наступного ворога. Повільно, Мете — воруши дупою! Якщо не можеш швидше, то краще кидай каміння. Лиме, вкладай вагу в удар. От так молодець! Туди-назад, туди-назад. Відгойдай тих паскуд, туди-назад, туди-назад, порви їм дупу, туди-її-назад!
Коли мішки подерлися на клапті від півтисячі ударів списами, і уся солома висипалася на землю, Дунк одяг броню та узяв дерев’яного меча — перевірити, як хлопці стоятимуть проти трохи рухливішого ворога.
І скоро отримав відповідь: не надто добре. Один тільки Мет спромігся тицьнути списом мимо щита Дунка, і то лише раз. Дунк відвернув один хиткий укол за іншим, відкинув списи убік і насунувся впритул. Якби він тримав сталевого меча, то зарубав би усіх по півдесятка разів.
— Щойно я мину ваші вістря, вам кінець, — попередив він, лупцюючи їх по руках та ногах, аби краще засвоїли.
Мет, Лим та Гак-Байрак принаймні скоро навчилися вчасно відступати. А от Великий Роб просто кинув списа та побіг, і Бенісові довелося його доганяти та зарюмсаного тягти назад. Надвечір усі були побиті до синців, а на мозолястих руках посходили свіжі пухирі від списів. Дунк жодного удару не отримав, але стікав потом, поки Яйк допомагав йому стягати обладунок.