Він потер потилицю долонею.
— Якщо ви спробуєте перетнути струмок, я вас зупиню.
Пан Лукас на прізвисько Довговерх зареготав.
— Заплотний лицар прагне стати колючішим від заплоту, пані, — мовив він до Червонястої Вдовиці. — Скажіть слово, і в ньому стирчатиме з десяток стріл. Звідсіля вони прошиють його обладунок, наче фартух.
— Ні. Поки що ні, пане мій. — Пані Роганна окинула Дунка поглядом з-за струмка. — Вас тут двоє чоловіків та хлопчик. У нас тридцять і три озброєні вояки. Як саме ви хочете зупинити нас?
— Гаразд, — відповів Дунк, — я вам скажу. Але тільки вам.
— Воля ваша. — Вона стиснула п’ятами коня і в’їхала у струмок. Коли вода піднялася до кінського живота, Вдовиця зупинилася чекати. — Ось вона я. Прошу, пане. Обіцяю не зашивати вас у мішка.
Перш ніж Дунк встиг відповісти, пан Явтух схопив його за лікоть.
— Їдьте, — мовив старий лицар, — і пам’ятайте про Малого Лева.
— Гаразд, мосьпане. — Дунк пустив Грома кроком у воду. Біля Вдовиці він зупинився і привітався. — Мосьпані.
— Пане Дункане.
Вона потягнулася до нього і двома пальцями торкнулася напухлої губи.
— Це моїх рук справа, пане?
— Останнім часом мені не давав ляпасів ніхто інший, мосьпані.
— Я вчинила погано. Порушила закон гостинності. Мій добрий септон дуже дорікав мені за це. — Вона зиркнула через струмок на пана Явтуха. — Я вже майже не пам’ятаю Аддама. Адже минула половина мого життя. Втім, я пам’ятаю, що кохала його. І нікого іншого відтоді й донині.
— Його батько поклав його серед ожини, разом з братами, — мовив Дунк. — Хлопець любив ожину.
— Це я пам’ятаю сама. Він збирав її для мене, ми кидали ягоди у миску з вершками та їли звідти.
— Король пробачив старого за Даемона, — зауважив Дунк. — Час уже й вам пробачити його за Аддама.
— Віддайте мені Беніса, і я поміркую про це.
— Беніс не мій. Не мені його й віддавати.
Вона зітхнула.
— Я зовсім не прагну вашої смерті.
— Я її теж не прагну.
— Тоді віддайте мені Беніса. Ми вирвемо йому ніздрі та віддамо назад. І все скінчиться.
— Та ні, не скінчиться, — заперечив Дунк. — Ще ж треба домовитися про греблю і вирішити справу про пожежу. Чи видасте ви людей, які її вчинили?
— В тому лісі літало багато світляків, — відповіла пані. — Може, то вони підпалили гай своїми маленькими ліхтариками.
— Не дражніться, мосьпані, — попередив Дунк. — Зараз не час. Розваліть загату і дайте панові Явтуху води, щоб залагодити суперечку про ліс. Так буде чесно, хіба ні?
— Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку.
Вона кинула погляд униз, на воду.
— Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви серед каміння «воронячі лапи»? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірилися нас зупинити.
— Отак. — Він зняв бойову рукавицю. — В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі й дужі брати. А тепер дивіться сюди.
Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, аби взяти його.
— Золотий? — спитала вона, відчувши вагу. — Що воно таке, пане?
І покрутила персня у руках.
— Це печатка. Золота з оніксом. — Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. — Де ви її знайшли, пане?
— У чоботі. Загорнуту в ганчір’я та забиту глибоко в носака.
Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха.
— Ви піддаєте себе небезпеці, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку…
— Хай так, — відповів Дунк, — тоді я змушений буду з ними битися.
— І загинути.
— Та напевне ж, — погодився Дунк, — але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося.
— Не розкаже, якщо теж загине.
— Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, — мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. — Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой товстий. Які б глибокі ви не викопали могили, балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді… знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон — то зовсім інший звір.
— Гадаю, з таким звіром краще дружити. — Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він теліпався вільно. — Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита.