— А таки має. Нашим селянам потрібна вода для ланів.
— Нашим селянам?! — Пан Беніс заіржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, у тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Удовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників і решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого.
— Я не рахую на пальцях ніг.
Дунка нудило від спеки, мух і товариства бурого лицаря. Так, колись той їздив з паном Арланом, але за минулі з тієї давньої пори роки став неймовірно бридким, підлим та боягузливим.
Дунк вдарив коня п’ятами і потрусив уперед, аби залишити гидкий сморід позаду себе.
IV
Стояк величали замком лише з чемності. Хоча він хвацько стирчав з вершини кам’янистого пагорба і виднівся на багато верст довкола, та все ж являв із себе усього лише укріплену вежу. Кілька століть тому вона частково завалилася, хазяї мусили її добряче лагодити, і тепер з півночі та заходу над вікнами вежа була мурована зі світло-сірого каменю, а під ними — зі старого чорного. На даху, коли лагодили вежу, поставили стрілецькі гнізда, але тільки на перебудовані боки. На двох інших кутках сиділи якісь стародавні химери, скоцюблені й вигладжені вітром та водою так, що ніхто б уже не сказав, яких саме істот вони зображували. Плаский дах із соснових дощок був покручений та протікав.
Від підніжжя пагорба до вежі вела звивиста стежка, така вузька, що рухатися нею можна було тільки по одному. Дунк їхав попереду, а за ним Беніс. Просто над собою Дунк побачив Яйка, що стояв на виступі скелі у своєму вислому брилику.
Вони зупинилися перед стайнею, виплетеною з гілля та обмазаною глиною, що приліпилася до підніжжя вежі, наполовину схована під брунатно-червоним мохом. У одному стійлі стояв сірий мерин старого пана, а поруч — Маестер. Скидалося на те, що Яйк та Сем Горбик затягли вино досередини. Двором блукали курки.
Підбіг Яйк.
— Чи ви взнали, що сталося зі струмком?
— Червоняста Вдовиця його загатила. — Дунк зіскочив з Грома і передав повід Яйкові. — Не давай йому відразу багато пити.
— Гаразд, пане. Не дам.
— Гей, малий! — покликав Беніс. — Ти б узяв і мого коня.
Яйк кинув на нього зухвалий погляд.
— Я не ваш зброєносець.
«Колись його язик до біди доведе» — подумав Дунк.
— Візьми коня, або дам ляща у вухо.
Яйк скривив похмуру мармизу, але виконав наказ. Поки він брав повід, пан Беніс відхаркався та сплюнув. Згусток яскраво-червоного слизу ляпнув хлопцеві на пальці ноги, і він кинув на бурого лицаря крижаний погляд.
— Ви мені на ногу плюнули, пане.
Беніс незграбно зліз на землю.
— Еге ж. Наступного разу плюну в пику. Не терпітиму твого клятого язика.
Дунк ясно бачив лють у хлопчакових очах.
— Подбай про коней, Яйку, — поспіхом мовив він, поки все не ускладнилося. — Нам треба побалакати з паном Явтухом.
Єдиний вхід до Стояка — двері з обкутого залізом дуба — знаходилися за три сажні над ними. Нижні сходинки були викладені з брил гладкого чорного каменю і витерлися посередині до того, що нагадували полумиски. Вище їх змінювала крута дерев’яна драбина, яку в разі лиха можна було підняти, як моста. Дунк шуганув курей і заходився перестрибувати по дві сходинки за раз.
Насправді Стояк був більший, ніж здавався. Його глибокі підвали та льохи займали добрячу частину пагорба, на якому стояла вежа. Сама вона над землею височіла на чотири поверхи; верхні два мали вікна та балкони, а нижні — стрілецькі бійниці. Всередині було прохолодніше, але так тьмяно, що Дункові довелося чекати, щоб звикли очі. Дружина Сема Горбика саме вигрібала попіл з комина, стоячи навколішки.
— Де пан Явтух? Нагорі чи унизу? — спитав її Дунк.
— Нагорі, пане. — Стара була така зігнута, що голова їй висіла нижче за плечі. — Щойно прийшов від хлопчаків у ожині.
Хлопчаки — то були сини пана Явтуха Осгрея. Едвин та Гарольд були лицарями, Аддам — зовсім юним зброєносцем. Усі троє загинули на полі Червонотрав’я п’ятнадцять років тому, наприкінці Повстання Чорножара.
— Вони хоробро билися за короля і чесно поклали свої голови, — казав пан Явтух Дункові, — тож я привіз їх додому та поховав серед ожини.