“Коли Я скажу безбожному: «Конче помреш», а ти не остережеш його й не будеш говорити , щоб остерегти несправедливого від його несправедливої дороги, щоб він жив, то цей безбожний помре за свою провину, а його кров Я зажадаю з твоєї руки!
Але ти, коли остережеш несправедливого, а він не вернеться від своєї несправедливості та від своєї несправедливої дороги, він [однаково] помре за свою провину, а ти душу свою врятував…” (Єзекіїля, 3 розділ, 18–19 вірші).
Отже, остерігати й викривати необхідно. Питання полягає лише у тому, як саме викривати грішника й гріх, як саме говорити…
Сказав Господь: “Я – дорога, і правда, і життя…” Христос – це дорога правди, яка веде в життя вічне. Він явив нам шлях істинного служіння – служіння як внутрішнього, так і зовнішнього. Служіння внутрішнє полягає в абсолютному смиренні, тобто у повному підпорядкуванні своєї волі – волі Божій: “…не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Івана, 5 розділ, 30 вірш). Служіння ж зовнішнє – у явленні цієї Волі світові: “Хто бачив Мене, той бачив Отця”; “Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…”; “Тож ідіть, і навчіть всі народи…” (див. Ів. 14.9; Мф. 5.14–16; 28.19).
“Тож ідіть, і навчіть…” “Коли не остережеш його й не будеш говорити…” А як остерегти? Як говорити? Щиро! У міру того, як можете вмістити, згідно з рівнем своєї досконалості, але щиро, по совісті…
Свята Євангелія показує нам три рівні, три етапи зовнішнього служіння Господа нашого Ісуса Христа по очищенню Церкви. Власне, Він для того й прийшов, і Себе віддав, щоби освятити її, “очистивши водяним купелем у слові”. Які ж це три етапи?
Перший – Христос у Єрусалимському храмі:
“І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники.
І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав, і поперевертав їм столи…” (Ів. 2.14–15).
Я далекий від думки, що Христос – Той, що Йому на ім’я Любов, Який “очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить”; Який “…не буде змагатися, ані кричати, і на вулицях чути не буде Його голосу”, – з плямами гніву й піною на вустах бігав по Єрусалимському храму, шмагаючи направо й наліво худобу й людей. Мова тут, безумовно, про бич викривальної проповіді, “бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш), що його “сплів” із віршів Слова Божого Господь.
Так ось, на першому етапі ми бачимо Христа, Який нападає. Він діє фактично на рівні Івана Хрестителя – старозавітного протестанта, про якого сказав: “Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя. Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього” (Мф. 11.11). Іван Хреститель – Предтеча Господній. Він – перехідна ланка між підзаконним та підблагодатним служінням; між вірою, що чинна страхом, і здійснюється у покорі, та вірою, що чинна любов’ю, і здійснюється у смиренні. І те, чим завершив свою проповідь Іван, стало початком проповіді Ісусової: “Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!»” (Мф. 4.17).
Це – початок служіння, початок шляху: служіння, яке за формою своєю нічим не відрізняється від підзаконного. “Тож кажу я: поки спадкоємець (“спадкоємець” – підблагодатний) [іще] дитина (іще духовно маленький, недосконалий), – він нічим від раба не різниться (від підзаконного), хоч він пан над усім…” (Галатам, 4 розділ, 1 вірш). У даному випадку, звісно, мова не йде про те, що Христос буцімто показаний тут у динаміці свого сходження до досконалості: дитячі роки Ісуса уже позаду. Христос проходить цей рівень не з огляду на недосконалість Свою (як, скажімо, й хрещення Його у Івана в покаяння), але щоб показати шлях нам: “Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду” (див. Мф. 3.15).
Наступний етап – це Ісус у первосвященика Анни. Тут Він уже не нападає, але іще захищається:
“А як Він це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: «То так відповідаєш первосвященикові?»
Ісус йому відповідь дав: «Якщо зле Я сказав, – покажи, що то зле; коли ж добре, – за що Мене б’єш?»” (Ів. 18.22–23).
Як видно, тут Христос не підставляє кривднику другу щоку, як Сам вчить. Чому ж? Знову ж таки для того, щоб показати нам другий етап, другий ступінь служіння.
І, нарешті третій, найвищий ступінь: Христос у Кайяфи. Тут Господь являє нам приклад найглибшого смирення, що під силу лише досконалим – повне непротивлення злу силою. Христос мовчить “як овечка перед стрижіями своїми”, і цим мовчанням бичує фарисеїв, викриваючи гріхи їхні відчутніше, аніж у храмі Єрусалимському:
“Тоді встав насередині первосвященик, та й Ісуса спитав і сказав: «Ти нічого не відповідаєш, що свідчать проти Тебе?»
Він же мовчав, і нічого не відповідав. Первосвященик ізнову спитав Його, до Нього говорячи: «Чи Христос Ти, Син Благословенного?»
А Ісус відказав:«Я!..»
…Роздер тоді первосвященик одежу свою та й сказав: «Нащо нам іще свідки потрібні?
Ви чули цю богозневагу…»
…Тоді деякі стали плювати на Нього, і закривати обличчя Йому, і бити Його…” (Марка, 14 розділ, 60–65 вірші).
Благословенне милосердя Боже – Він дає хрест нам по силі нашій, і не допускає випробування більшого, аніж можемо понести. Благословенна мудрість Його, бо не дозволяє нам понести й менше, аніж ми можемо. Тож ідімо шляхом Його, здійснюючи служіння наше в міру того, наскільки здатні вмістити, максимально наближуючись до найвищої планки. Ідімо не зупиняючись, “нав’язавши на чола свої” оце попередження Господнє: “Пам’ятайте про жінку Лотову”…
ЩО Є РАБСТВО БОЖЕ?
Запитання: Що таке рабство Боже?
Відповідь: Поняття рабства – суть поняття приналежності: “Бо хто ким переможений, той тому й раб”, – навчає апостол Петро (2 Петра, 2 розділ, 19 вірш). І трохи вище: “Вони (мова про неправдивих пророків та вчителів) – джерела безводні, хмари, бурею гнані; для них приготований морок темряви! Бо, висловлюючи марне базікання, вони зваблюють тих, хто ледве втік від тих, хто живе в розпусті. Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління…” В Євангелії ж від Івана читаємо: “Відповів їм Ісус: «Поправді, поправді кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, той раб гріха”. А у Луки: “Жоден раб не може служити двом панам, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служити! (Мамона – гроші, набуток. Тут уособлений божок грошолюбства й користолюбства взагалі)”.
Святі апостоли підписували свої послання не інакше, як: “Павло, раб Ісуса Христа, покликаний…”; або: “Яків, раб Бога й Господа Ісуса Христа”; іще: “Симеон Петро, раб та апостол Ісуса”. Тут бачимо рабство Боже саме у цій якості – як ознака приналежності Богові не взагалі (про що скажу нижче), але як результат свідомого вибору (чи самостійного, а чи й вимушеного, під тиском обставин). В цьому розумінні “рабство Боже” і “віра в Бога” (мається на увазі віра, що здійснюється в послуху, бо ж і “демони вірують, – і тремтять” (Якова 2 розділ, 19 вірш)) є категоріями духовно ідентичними.
В дійсності ж поняття рабства Божого більш широке, і наступний щабель його подання окреслює різницю між способами, або ж рівнями служіння Богові. А їх є три: раб, наймит і син.
“Раб” – перший рівень служіння. Це служіння через страх покарання, і в цьому полягає суть підзаконного служіння старозавітної Церкви. У 28-му розділі книги Повторення Закону вміщені такі слова-попередження:
“І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей… то… І прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого: Благословенний ти в місті, і благословенний ти в полі! Благословенний плід утроби твоєї, і плід твоєї землі (далі йде перелік благословень Божих на праведників, власне – на рабів Його)...