— Слухаю.
— Розумієте… я цікавлюся проблемою наркоманів. І… і чи могли б ви назвати мені якісь прізвища?
— Але я не знаю жодних наркоманів.
— Ви не зрозуміли, — дівчина поправила окуляри. — Я просила прізвища авторів, які займаються лікуванням наркоманії.
— Авторів? Теж не знаю…
— Позавчора… ви згадували одного психолога, котрий пише на цю тему.
— Воннеґут? — запитала я для певності.
— Власне, — втішилася та.
— Але він не є психологом.
— Ні? — здивувалася шатенка.
— Справді ні? — пожартувала Йолька.
— Знаєте, що мене доконало? Що та мала й справді відмінниця.
— Вони, мабуть, нічого не читають.
— Читають, — спростував Лешек, — конспекти лекцій, щоденники Леонардо Ді Капріо й десятки порадників про те, як заробити сто мільйонів, використати енергію космосу, масово притягати чоловіків чи жінок.
— Ми нарікаємо, як старі тітки.
— Мене прошу виключити з кола тіток. Я саме переживаю перший курс університету, разом із Томеком.
— Він молодший від Евки на сім років, — поінформував Йольку Лешек.
— Супер! — захопилась Йолька. — Ти будеш довше ходити на вечірки.
А ще два роки тому Йолька виголосила мені таку проповідь.
— Малино! Я хотіла з тобою серйозно поговорити, — почала вона, попередньо замкнувши двері своєї кімнати. — Знаєш, на яку тему?
— Мабуть, здогадуюся. — Тиждень тому я зізналася, що кручу з хлопцем, на два роки молодшим від себе. — Про Ігоря?
— Саме про нього. А радше про різницю у віці, яка вас розділяє.
— Розділяє? Це тільки два роки.
— Це аж два роки, — загриміла Йолька. — Коли він буде двадцятисемирічним немовлям, ти будеш підтоптаною жінкою середнього віку.
— Ти що, жартуєш? Еллі Макбіл тридцять, а вона анітрохи не виглядає на жінку середнього віку.
— Це освітлення й каліфорнійське повітря. У нас у Кракові такого немає.
— То що мені робити? — розпачливо запитала я.
— Я не можу нічого тобі диктувати.
— Я тільки прошу поради!
— Ані радити. Ти сама мусиш дійти рішення. Скажу лише одне. Віктор старший від мене на рік, а я все одно відчуваю небезпеку. Бо коли він буде блискучим сорокарічним адвокатом, я буду…
— Тридцятидев'ятирічною бабцею, — закінчила я.
Нічого дивного, що я рідко зізнавалася Йольці про молодших хлопців. Евка тримала Томека в таємниці аж дотепер. А тут маєш. Єдина реакція — це повний ентузіазму вигук.
— Я деколи трохи непокоюся, — тягнула Евка. — Думаю про те, що буде колись. За кілька років.
— Що буде? Плюнь на це, — порадила Йолька. — Може, вже нічого не буде.
27.10. А якщо Йолька має рацію? Якщо за кілька років уже нічого не буде? Не варто перейматися майбутнім, тільки жити на повні груди. Тут і тепер. Ловити враження, як метеликів.
28.10. Легко сказати, ловити. А де знайти годящий сачок?
11.11. Післязавтра має відбутися весілля Йольки та Яспера. І відбудеться, тільки десь у Греції.
— Так буде романтичніше, — сказав мені по телефону Яспер. — Тільки ми, море й вітер. Ми надішлемо вам фотки.
— Що вони сказали? — допитувався Лешек.
— Пришлють фотки.
— Халепа, а я запросив на це весілля Міґеля. Треба до нього потелефонувати. Попередити.
— Старий, яка турбота, — озвалась Евка.
— Звісно. Про половинку треба турбуватися. Іншої вже не буде.
— Звідки ти знаєш, що вона справжня, а не ситуативна чи там моделінова?
— Бо я нічого не мушу змінювати, а поза тим, вона пасує до кожної ситуації, пори року й обставин.
— Маєш його знімок? — зацікавилась я.
— Ясно, я завжди ношу його в гаманці. Він не найкращої якості, але навіть на ньому видно, яким хлопцем є Міґель. Сама подивись.
Я взяла в руки фотку завбільшки з сигаретну пачку. Здається, пляж. А на ньому усміхнений кошлатий брюнет у сапфірових стрінґах і з величезною кількістю гелю на кучерявому волоссі.
13.11. Завдяки чому пересічний хлопчина, яких тисячі довкола, знічев'я обертається у половинку? Може, замість шукати ідеалу поекспериментувати з макіяжем?
15.11. Нині Томек перший раз прийшов до Евки. Подзвонив і зайшов, не чекаючи запрошення.
— О, пані Малинко! — зрадів він, побачивши мене.
— Тільки не «пані». Досить, що я щодня чую це від студентів. — Я окинула його поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — 3 тебе вийшов класний хлопець. Такі м'язи ростуть самі?