Залишається додати, що день для мене завершився на дуже оптимістичній ноті й що я виявила у ванній, на найвищій полиці, майже повний флакон парфумів «Каїр» з дивовижно нудотним ароматом. Але з огляду на мою абсолютну невкомплектованість у плані парфюмерно-косметичних засобів, дана знахідка могла неабияк стати в пригоді, якби дійшло до серйозніших рандеву.
Tag Sechts
(день шостий)
Із хрестоподібними відбитками простирадла на своїй червоній запаленій шкірі, я пленталася за татусем униз тінявою алеєю санаторного парку. Ми були заклопотані неприємною розмовою про прибуття сестри, яке вже наближалося.
Сестра. Похмуре майбутнє. Ось тоді-то пристрасті точно закрутяться в блискучу пружину. Необережно натиснеш — і відлетиш знавіснілим чортиком аж до самого Києва. Вони приїдуть за три дні на нестерпні чотири тижні. І батько — о Боже! — сказав, що спробує вселити в мене деякі moral principles, аби замислилася над тим, над чим раніше воліла не замислюватися. Що він не на жарт стурбований моїм вихованням і відсутністю будь-яких корисних зацікавлень (мої безглузді цидулки не бралися до уваги), що я перетворилася на звичайного, позбавленого всіляких амбіцій підлітка, до того ж, неохайного, забудькуватого й неосвіченого. І йому десь навіть соромно перед блискучою старшою сестрою — яка робить гідну заздрощів кар’єру в одному з іноземних банків, виховує чудову семирічну дочку (і чоловіка). А ось із молодшенькою попри закладений потенціал ні дідька не вийшло.
— Ти ж нічим не цікавишся! Тебе ніщо не захоплює, — з пафосом казав батько, коли ми спустилися на пляж.
«Аякже… Захопило дещо так, що далі нікуди…», — подумала я, згадуючи свій плутаний, схожий на незакінчену мозаїку сон, складений зі шкіряних крісел, високих дзеркал, перекручених там по-ельгреківськи витягнутих блідих прутнів і зіпсутого колихання білястої незрозумілої рідини, що хлюпалася об теракотову плитку, якою було викладено дивний басейн у глибині казкового палацу, де царював мій опівнічний Альхен.
«Як же з вами складно жити…», — думала я, вдивляючись у свіжу прозорість тихого ранкового моря. У відповідь на пропозицію позайматися французькою дала обережну відмову. Мерзенні й сумні думки роздирали мене, й не вивчені вчора та seur est belle і s’est sa femme не знаходили свого місця в моїй перевантаженій голові. Якісь чорно-білі візерунки на полях нудного підручника.
Раніше, ніж завжди, з’явилася Тетяна. Хоча вона була й без бісівського супроводу, мені все одно стало якось спокійніше.
Ми верещали та обіймалися, скочуючись зі слизького, порослого брунатними водоростями каменя, майже як на гірці. Солона прозора хвиля зачерпує мене, тягне кудись, а поруч рудою рибкою смикається Танька й начебто обплітає мене всю, мов юна сирена. Вибагливий танець кисневих пухирців, золотаве припікання мокрого сонця, ковзання наших тонких, переплутаних і холодних пальців, розсипаного по плечах волосся.
Коли чергова хвиля перекинула мене горілиць і поруч із вереском заборсалася Танька, намагаючись підвестися, мій погляд звичним сканувальним маршрутом рушив по пляжних околицях. Він стояв, спираючись на червоне поруччя, й із ніжною цікавістю споглядав наші безневинні забави. Я махнула йому й була змита лагідною хвилею.
Спека, осіла пилюга й скреготіння першої цикади. Метелик Аполлон літає під вікном. Уже пишу віршами. Асфальт тане під нашими кроками, та ми рішучі й незворушні.
Заборонено виходити надвір — повітря нагрілося вище, ніж на 38, а це надто шкідливо для мого кволого організму. Краще поспати. Ні, тату, дякую, пограю в карти з Зіною.
Грали в чудовий бридж — із блакитного неба, гарячого сонця, що схилялося над ялівцевою доріжкою, і Зінчиної пухнастої спини, снопа солом’яного волосся. Вона стрибала на два кроки поперед мене. Ми поспішали на пляж. Важливий захід, що вимагав від мене максимальної обережності й винахідливості, а від дівчиська — елементарного мовчання.
Поки ми продирались крізь духмяні зарості, через кожні п’ять схвильованих кроків цю сонячну тишу прорізувало її нестерпно повторюване: «Я так боюся… я так боюся… я так боюся…».
— Перестань скиглити! — не витримала сержант Самаркандова. Якщо для дівчиська ряд ритмічно повторюваних звуків був чимось на кшталт відбиття тієї розпачливої порожнечі, що панувала в її провінційному, позбавленому ризиків житті, то на мене таке нагнітання діяло просто жахливо.
До того ж, почав ввижатися якийсь далекий київський недоумок, що вирішив поспілкуватися із мною саме зараз і в ці спекотні секунди будить батька, пронизливим деренчанням міжміського дзвінка. А ні на балконі, ні в дворі мене нема. І що тоді?