— Значить, так: ти купаєшся, плаваєш, робиш, що хочеш, а потім сидиш десь осторонь. Ні. Стривай. Чешеш донизу, на край пірсу й звідтіля дивишся на нас. Дійшло? Тільки не смій до нас підходити — йог тебе боїться й на відвертість не зважиться.
Дійшло. У нас була година в запасі.
— Здрастуй, Сашку.
Схвильований і здивований погляд, обережний поворот голови й підняте плече.
— Як ти несподівано…
Віра спала, зворушливо згорнута калачиком на зануреному в тінь лежаку. Господи, скільки дитячого було в ній тепер, яка беззахисність!
Зінка нічого не сказала, тужно потупала до пірсу й на якийсь час зникла.
Він глянув на мене так, начебто лише годину тому ми вилізли з ліжка: такий, знаєте, рідний, одомашнений, трохи власницький і доволі байдужий погляд.
— Я ось Зінку вирішила на морі вигуляти.
Він слухав крізь один навушник щось чорне, прямокутне, що чимось нагадувало маленький плаский телевізор.
— Це що?
Він байдуже змахнув моє волосся зі свого плеча:
— Приймач. Цифровий. Пам’ять на 12 радіостанцій. Так… гарна іграшка.
Боже мій! І він відвернувся! Відвернувся з безсумнівним роздратуванням, напускаючи на своє темне обличчя пляму неприязної втоми.
Я посиділа так — на одному рушнику, на чарівній відстані півруки, й далі очікуючи: коли ж нарешті буде видихнуто чари з округлених губів, коли вони доторкнуться до мого плеча так, що стануть помітні підняті волосинки. Або… або він хоча б запитає мене про щось.
Втім, надто вже демонстративним було це ігнорування. Надто театрально він тицяв пальцем у лискучі чорні кнопочки, над міру захоплено слухав щось у навушнику.
Все, що було на мені, тепер лежало, згорнуте клубочком на його лежаку. В одних трусах я помчала в море.
До' певної міри побавилась, залишила білявку спостерігати за ходом подій зі свого пірсу, а сама з палаючими очами, без ліфчика, мокра, всипана сиротами, рвонула нагору, під тент.
Альхену довелося підвестись, щоб я могла скористатися його рушником. Створіння й Руда кудись зникли.
Я бігла зашвидко й зупинилася зарвучко, так, що теплий лінивий Гепард спіймав мене в рятівний глухий кут своїх міцних рук.
Я тремтіла й посміхалася з морськими крапельками на віях.
Очі.
Прогрес!!! Ці очі… Та ви подивіться! Він тримав мене за стан і десь між лопаток, замість того щоб відпустити й захоплено повернутись до приймача.
Гепард і далі дивився на мене. Аж доти, поки на його обвітрених губах не з’явилася млосна, пекуча посмішка.
— Я бачу, морські купання створюють у тебе гарний настрій, — доволі зміненим голосом промуркотів він, відпускаючи мене й ніби випадково проводячи рукою по хребті.
— Він у мене завжди гарний, — збрехала я й бебехнулася на рушник.
— Ну, зараз він у тебе просто чудовий.
— Як і я сама?
— У тебе дуже гарні груди. Ти дійсно погарнішала. Та й воля, дивлюся, все-таки більш виражена. Сумніваюся, що торік ти ризикнула б прийти сюди сама.
— Я з Зіною. Відповідальна місія — викупувати дитину.
— Облиш! Дитина? Я тебе благаю! Це дитя таке саме стерво, як і більшість бабів. Як же ти не розумієш, що в неї в грудях сидить величезна жаба на тебе. Ти, дурненька, зрозумій, що на світі немає нічого страшнішого, хитрішого й безжальнішого за жіночі ревнощі.
— Думаєш, вона тебе хоче?
Далі він намагався втлумачити мені, що дівчисько мені страшенно заздрить, що вона в цій своїй приморській глибинці марніє з нудьги, що вона просто мріє виявитися на моєму місці, а я сичала, що він збожеволів і що від сексу дах таки їде. Зрештою, він сказав таке: кому-кому, а вже мені, в усякому разі, має бути відомо, що дівчатка в 11–12 років граються не тільки з ляльками. І на наступний вибух з мого боку: чому Зінка стерво, чому? — заявив:
— Тому що я не люблю, коли мені ставлять багато запитань.
За якийсь час я знову повернулася до нього, доторкнулась до ліктя:
— Ти мені краще розкажи, чим займаєшся у вільний від любові час.
— Я комерсант.
— А точніше?
— У мене своя фірма.
— А ще точніше?
— Я звільнив майже всіх співробітників, зосталися лише обрані, найкращі, ті, чиї інтереси жодним чином не стикаються. У нас панують цілковита гармонія та взаєморозуміння. Ніхто ні від кого не залежить, ніхто нікого не дратує, і всі дуже працьовиті люди, — він замислено стис губи, зробив плавний жест рукою, — вміють думати, і, головне, люблять працювати. Повна ідилія краща за дружбу якоюсь мірою. У нас чудовий офіс — спортивний зал, душ, у кожного свій кабінет із комп’ютером та іншим устаткуванням. Є відик. Якщо мало роботи, фільми дивимося. У нас дуже багато цікавих касет.