І я пішла.
На краєчку пірсу мене спіймала Марійка:
— Чого це вони тебе так? Це через того чоловіка, про якого ти казала?
— Так, саме через нього.
— Ти, напевне, його й любиш?
— Його. А тато, твій дід, — ненавидить.
— Чому?
— Так уже склалося. Батьки завжди рано чи пізно стають на шляху в своїх дітей. Дідусь вважає його наймерзеннішим типом у Всесвіті й забороняє мені навіть дивитися на нього.
— Неправильно так робити. Мені, наприклад, твій друг дуже сподобався.
Я відчула приплив нечуваної материнської ніжності й укотре зачудувалась, яким це чином сестра примудрилася виростити таку розумну й дорослу дитину.
Вона була дуже незвичайною дівчинкою. Мала величезні круглі очі з якимось страхітливо мені знайомим виразом замріяності. Вона знала багато віршів і могла довго й вдумливо міркувати над якоюсь зовсім не дитячою проблемою.
Papah, як і обіцяли прогнози, заборонив мені грати в будь-що з Рудою. Знаючи, як близько я з нею товаришую, він із надзвичайним розумінням виголосив вирок щодо обмеження нашого спілкування до неможливого мінімуму. Тобто, поки є Мирослава з Марійкою, — спілкуватися з ними, а коли вони поїдуть… Стосовно ж Альхена була інша розмова. Я мимрила на своє виправдання, що він проходив повз мене, і я просто сказала йому «привіт». На мене накричали віддалік, перед убиральнею. Але я не засмутилася. Попереду мріли нові обрії.
Я була суцільним передчуттям. Короткий дотик невагомої долоні Долі. Я ішла з прозеленню маяка, що пульсувала на моїй щоці, й ще ніколи мій телепатичний зв’язок із Маслиновим Бісом не був такий міцним. Зміни й спокуси лоскотали ніздрі.
Моє сімейство вийшло за межі малого маякового дворика, звернуло у високу траву до Великої гойдалки й вузькою кам’янистою стежкою продефілювало до маленького напівзруйнованого будиночка, де 20 років тому жив колись мій тато. Тепер там стояли дві лави й столик, просто перед обваленою верандою. Крізь сітку огорожі димчастою синявою проступало вечірнє море, й над стрімким урвищем схилявся покручений вітром ялівець. Трохи нижче, крізь густі зарості вела стежка до римських терм, які розкопали тут кілька років тому. А ще нижче була охайна будівля радіомаяка й за нею — плавний вигин автомобільної дороги, павукоподібні ворота й перевернутий якір. Якщо звернути праворуч, до моря — там буде Капітанський місток.
Поки сестра діловито шаруділа пакунками, викладаючи на столик заяложені ковбаску, сир і шинку, я відкинулась на спинку лави й слухала голос долі, який крізь листя шепотів мені щось. Поквапливо, поплутано, зі стривоженими придихами, торкаючись невагомими перстами до моїх щік. Якоїсь миті мені починало здаватися, що крізь ці вечірні тихі шерехи проступають чиїсь солодкі погуки: «Адоро!…Адоро!…Адоро!».
Я починала вовтузитись, намагаючись вгадати, чий це може бути голос, але тут усе грайливо замовкало і я знову залишалася наодинці з цим глибоким зоряним небом, що висіло так страхітливо низько й начебто ніжно лоскотало мерехтінням своїх соковитих зір. Я хотіла сказати своїй рідні, як це прекрасно — дивитися на індигове небо крізь чорні, мов туш, візерунки ялівцевих гілок. Але захоплені якоюсь іншою, побутовою бесідою, вони лише дратівливо відмахнулися.
— У-х-х-х! — сказав мені зелений промінь, діловито прокочуючись сплетінням гілок. Адоро!…Адоро!…Адоро!
Я намацала під лавою майже порожню пляшку з хересом. Пововтузилась із корком, надпила трохи просто з горлечка. Фантастика! На мене взагалі ніхто не звертав уваги. Потім я вирішила поласувати арахісом і заразом прихопила зі столика татусів стаканчик із джином. Він на півслові кинув на мене спопеляючий погляд, а я буркнула: «Тільки понюхаю». Гіркий жар спочатку шокував мене, обпік горлянку. Потім настало блаженне заспокоєння і я отямилась та потяглася ще по арахіс. Татусь ляпнув по руці й сказав, що це моя остання порція. Я знизала плечима й подалася кудись у кущі, шукати більш товариську компанію.
Мені вслід не озвалися й словом. Довго блукати не довелося. Зінка зі своїми двірськими подружками сиділа біля Великої гойдалки. Своєю дорослою похмурою тінню я трохи налякала їх, але коли вони в світлі тьмяної лампочки за складом ГСМ упізнали добру Адору, миттю шанобливо розступилися, простягаючи мені білу цигарку «Прима» разом із пом'ятою порожньою коробочкою. Я буркнула щось схвальне й сіла навпочіпки, так, щоб цілком сховатися в кущах від можливих ворогів.
— Будеш курити? Ми в татка поцупили. Ти що, бухала? Вино? Не вино? То будеш курити? — швидкий монолог Зінчиної подружки долітав до мене начебто здаля.