У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.
Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.
На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.
Я не могла повірити своєму щастю — все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ — пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.
Батько вихвалявся мною — ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!
Але все було не так погано до моменту, поки одного безневинного ранку я не виявилася в товаристві Сашка Спортивного, котрому замало було просто стояти на голові — він задирав ногу в немислимому шпагаті й гарно розмахував руками, але на додачу змушував і мене займатися йогою, від якої виникали бридливі асоціації з впалими животами й випнутими ребрами. Він, бачте, хотів допомогти мені. Мені було поставлено діагноз «плоскостопість». Він рекомендував мені промивати ніс соком цибулі (татусь відразу заборонив пірнати), примудрився розбуркати трохи призабутий комплекс моєї неправильної статі, вимовляючи неприємні слова та словосполучення — «яєчники», «сечовий міхур», «кишковик», «фалопієві труби», «застудити додатки»… При цьому він трохи гаркавив. А ще він сказав, що в мене хронічний гайморит і вповільнений розвиток молочних залоз (після огляду) плюс щось із підшлунковою.
Я хотіла вити, виставлена на огляд батька, що уважно слухав, у руках стороннього, страхітливо засмаглого 39-річного чоловіка, дужого, непристойно гарного, з ніби глузливим тонкогубим обличчям і густими бровами. Найбільше пригнічувало те, що татусь мій перебував у цілковитому захопленні Дядьком Сашком, як називала його Маринка. Її батьки знали його, виявляється, років із 8, і Маринка цілком поділяла мою неприхильність до нього. Він був теж імраєманом і їздив на моє море вже 13-й рік поспіль.
Він жив щасливо й невибагливо, харчуючись морською капустою і консервованим перцем. Він спав у гамаку в одному з куточків санаторного парку, ціле літо проводячи на нашому пляжі. У Ленінграді, де я була один-єдиний раз у житті, керував невеликою групою аматорів кунгфу і медитував… медитував… медитував…
Тато сказав, (о жах!), що якби він був молодший, то теж оселився б у гамаку. В парку. І став би йогом.
Вони вдвох знущалися з мене, як могли, — примушували робити дихальні вправи з правильною вимовою принизливого «х-х-х-и!» під час видиху, не пускали плавати, коли вода була холодніша за 18 градусів, тому що (в два голоси) «статеві органи можуть застудитися».
Мені приписали майбутнє (з того, що пам’ятаю) горбатої ревматички з кривою спиною і ще кривішою шиєю, а також із дефектом гортані, який можна вилікувати лише ранковою сечею (екзотика, блін).
Мої дротохідні справи було відсунуто на другий план Сашковими вправами з якогось невимовно бридкого китайського монастиря. Він демонстрував на мені точки «дянь-тянь» і «бай-хуей».
І все-таки останньою краплею була процедура постановки хребта, яка врочисто виконувалася перед аудиторією інших зацікавлених батьків і в процесі якої про мене говорили в третій особі або ж вживали до сліз ненависний термін «дитина» («у дитини підвищена енергетика, що ймовірно закоркована в центральному меридіані, отут, на куприку»).