Tag Achtzehn
(день вісімнадцятий)
Вранці була моторошна погода, а на хустинці, завбачливо вкладеній у трусики на ніч, — червона краплинка. Плач бідного єства за втраченою цнотою (дивно, але вчора крові не було взагалі).
Мені не хотілося їсти, й сніданок разом із татусевою прихильністю вирушив до холодильника, а ми — в бік пляжу.
Сонця не було, як і поступок з боку цукрових чарів, котрі, як і раніше, гризли мене з усією своєю меланхолійною підступністю, на яку тільки й здатна була примара нових спогадів, що оселилися в мені. Я виявилась ідеальним зразком смиренності й пасивності; якби не певна відчуженість, із котрою я беззастережно корилася всім наказам керівних Старших, то, напевне, побила б усі рекорди з вихованості та слухняності. Але було так очевидно: мною керували зовсім не раптово пробуджені чесноти чи абсурдне бажання «виправитися» — за сонним білим личком крився мозок, де правував моторошнуватий ебеновий силует, який і досі зберігав сонячний німб над своєю голомозою головою.
Прозвучали різні пропозиції для поліпшення нашого життя в подощовій Імраї. Усе було мокре й начебто незаймано чисте, жодна кришталева крапля, безневинно зблискуючи на листочку якої-небудь магнолії чи на кедровій глиці, не могла виказати бодай натяку на думку про бурхливу зіпсутість, що охопила всі стихії ще вчора ввечері. Раптово я сказала вголос: «Але ж це все для мене влаштували!»
Батько покрутив пальцем біля скроні, й відшліфована за багато років природність цього жесту трохи зменшила запал мого мрійливого стану.
Все-таки я вирішила згадати все з цією чистою, чарівною детальністю, яка можлива лише в перші дні після того, що сталося. Як же це було, га?
Пісні лютень і сопілок глушили голоси Старших. Я пленталася в кінці нашої статечної сімейної процесії, заткнута плеєром, із насунутою на лоба бейсболкою.
Було вирішено йти пішки в Алупку. Але коли ми виявилися посеред порожніх мокрих пляжів, зненацька побачили сонце, й за хвилину всі хмари, що застеляли ранкове небо, зникли, відкриваючи нам глибоку, свіжу блакить.
А за ще одну магічну мить лише за 5 метрів від нас, спираючись на вологе поруччя, стояв сам Гепард і загадково дивився швидше на мене, аніж на море.
Він розмістився на лаві побіля ліфта. Я виробляла акробатичні трюки на мотузці, підвішеній на одній із крокв улюбленого пірсу. Татусь затишно дрімав на матраці, а решта сімейства на мене не надто й зважала, бо ймовірно, наїлася досхочу мого неможливого смирення. А я, користуючись досяжністю лише візуальною, вирішила перевести її на більш тілесний рівень.
Поки всі куняли на гальці, ми, розділені двома сходинками, чарівно потеревенили.
— Мені здається, що це все можна буде прокрутити без особливого ризику. Я подумаю обов'язково над усіма нюансами, — із чудовою посмішкою озвався мій лагідний Гепард на пропозицію щодо капітанськомісткової Селенамамби. Виявилося, він взагалі готовий на що завгодно заради мене.
М-да. У всякому разі, гарного настрою йому було не позичати.
— А ти любиш дітей? — запитав він, прихиляючись до білої колони тенту.
— Почасти, навіть так, як і ти…
— Ну, тоді тобі взагалі ціни нема.
Манька виконувала складний акробатичний трюк. Хоча переплюнути маленьке Левенятко ще нікому не вдавалося.
— Можеш співставити мене три роки тому й мене вчорашню?
Альхен помовчав. Потім теж тихо, але дуже виразно мовив:
— Це неймовірно, але в своєму житті я не зустрічав нікого… Такого незвичайного, як ти. Ти страшна істота… Тебе неможливо забути.
Він стояв поруч. Зовсім поруч, і я відчувала (о, як виразно!) це особливе зближення, коли щемлива ніжність гасить усі вади минулого й ми стаємо схожими на двох закоханих і щасливих недоумків, що зненацька потрапили в рай. І пізніше я спіймала себе на тому, що це — розповсюджені симптоми банальної закоханості… Ні, подружко, навіть і не закоханості, а любові — великої, нещадної. Моя любов — як розірване серце, недосяжна (це раз), і пошуки взаємності (це два) дорівнюють розпилюванню вцілілої половини на дюжину маленьких шматочків, які спливають кров’ю, і…
— А ось мені б це все забути, як страшний сон! — прошипіла я крізь зуби. Здивований Альхен відразу сахнувся, видно, намагаючись знайти зрозуміле пояснення безглуздому спалахові моєї немилості. Гармонія хвилину тому досягла такого розквіту, який тільки був можливий, і ось цілком раптово я зруйнувала те, що виникало в нас неймовірно рідко, — приплив майже матеріальної, такої щедрої ніжності. Але він, як і раніше, дивився на мене із замилуванням, хоча те особливе взаєморозуміння зникло без вороття, як і решта…