— Любі мої, мені так зле… Я була така погана! Пам’ятаєш, цей ваш вермут? Так? А я вчора випила чашку й упала, коли додому йшла… Вирішила зрізати шлях, а там на кругляках послизнулася… Пробачте мені… Я більше ніколи не робитиму такого!
Завдяки не зовсім інтелігентному похміллю батько дав мені спокій, а надалі заприсягся ніколи нікуди не брати й не відпускати.
Мироська, щоправда, повисла на руці та все жадала пояснень щодо вчорашнього вечора, яких я затято не давала аж до пообідньої пори, коли зміючка, видно, краєчком вуха зачепила нашу з Альхеном бесіду:
— Ну, як ти, маленька? Нормально все? Помилася?
У мене з’явилося дивне лоскітливе відчуття, що він фальшивить.
— А я коли додому прийшов, Господи, задоволений такий був, і все в мене свербіло! Хо-хо-хо, але знаєш, це був клас! А, так, адже власне, забув у тебе спитати — тобі сподобалося?
— Так, — глухо сказала я, — у мене все волосся в реп’яхах було.
— О! А рушник? — манірна гримаска й нові інтонації. — Я цілий ранок займався тим, що відчищав його від цих «їжачків»!
— То ж бо тебе ранком і не було. Та й на Генералці теж порожньо…
— А я там і не з’являвся, мене дорогою Віктор перехопив, ми разом у Ялту плавали на катері, капці йому нові купувати.
Мені привиділася батьківська примара, і я нічого не сказала, пішла геть від цього фальшивенького хихотіння, від цього монстра, що з тихим жахом дивився на мою поранену спину. Я йшла до останнього пляжу й більше не озиралася.
Мироська підловила мене в найвразливіший момент цілковитого душевного спустошення, і я виклала їй усе, нічого до пуття не відчуваючи.
— Дивно, — сказала вона, — ти ж іще зовсім дитина. Йому повинно бути нецікаво з тобою…
На моїх темно-зелених, військового типу штанях із панківськими заклепками з’явилася загадкова кривава цятка. Ляпка мого розтопленого дитинства.
Залишається ще додати, що ввечері його ТАМ не було. Чого й слід було очікувати.
Tag Dreiundzwanzig
(день двадцять третій)
У мене був чудовий ритуал. Ранкова прогулянка, коли я могла скористатися новацією татусевого виховання (траплялося й таке), що відтепер дарувала можливість насолодитися повноцінною самотністю в мрячній свіжості безконвойного маршруту пустельними, зовсім безгепардовими пляжами. У цей час (з 8:00 до 9:30) всі санаторні маси займалися сніданком і ми внаслідок ранкових сварок частенько не заставали бадьореньких фізкультурників, маючи в своєму розпорядженні зовсім безлюдну й довгу (майже півторакілометрову) смугу вигнутих дугами пляжів санаторіїв «Дніпро», «Україна», «Ясная Поляна» та «Марат». Гепард практично ніколи не приходив раніше 10:00 (хоча бували солодкі винятки).
А ми спускались, як правило, до 8:00, воювали хвилин із 5, і по тому татусь брав свою надувну подушку та йшов до найдовшого пірсу, де вже золотилося проміннячко ніжного ранкового сонця, поки галька й бетон залишались у вогкому холодному затінку. Я, розгортаючи свій матрац, нюхала цю тінь, і запахи ночі лоскотали щось особливо сприйнятливе, нервове, розпалене, й невиразна злість підіймалася в мені, колючечками розтікаючись по руках і стегнах.
Я брала плеєр, надягала навушники, доходила спершу до «соборика», дивилась у це лазурове свіже небо, на море під ним і дуже повільно йшла у зворотному напрямку, від одного глухого кута до іншого, де біліла, щосили залита сонцем будівля канатної дороги й весело гурчав мотор на човновій станції. Було літо. Була Імрая. І була я. Сама. Боже, чим тільки не завдячую я цим чудовим, спокійним і мовчазним хвилинам цілковитого єднання з мрією, який шквал сліпучих почуттів валився на мене, коли я, бувало, стоячи під глухою бетонною стіною з написом «ЗАБОРОНЕНО!», ловила чутливим сканером загостреного зору нову, темну й хижу постать із зеленим рюкзаком. Він бадьоро прямував від ліфта залитим сонцем пляжем.
На шляху назад мене зустрічали нові особи. Була паскудна з вигляду дівка з неможливим шаром косметики на досить нестандартному обличчі. Я прозвала її суперницею.
Була бігунка — безлика чорнокоса діва з Києва (як повідомив Макс), легким її бігом, майже ширянням захоплювався не один татусь. До неї я ставилася теж із елементами прохолоди (м’яко кажучи). Вона гальмувала біля Воріт Енді (між «Україною» і «Ясною Поляною»), кокетувала з виродком і бігла далі, а потім наставала моя черга. («Дівчино, куди ви йдете — вхід за перепустками! Ах, немає перепустки? Ну, тоді приземляйся сюди, поговоримо!»). І ми теревенили, часом і по 40 хвилин. Час від часу в наших бесідах вимальовувалися досить сексуальні обриси, але заглибитися в основи мого жіночого становлення хвилюючим розслідуванням «Було, чи не Було» він чогось не зважувався. У міфах про наші діючі та недіючі зв’язки ми обходилися невиразним формулюванням «один мій друг» і «одна моя подруга».