Сьогодні Альхен прийшов тоді само, як і я, що пленталася зі своєї прогулянки, очевидно, слухаючи улюблену Шаде чи «Енігму». Через поганий настрій під прикриттям окулярів і навушників вирішила вдати, що не помічаю його. Потім, коли ми порівнялись, я все-таки зробила млявий знак рукою. Він відповів приблизно тим само й безкарно пішов у бік «соборика». Я так само безкарно попленталася слідом.
У кінці тенту хтось із нас усе-таки вирішив вичавити сухеньке: «Привіт» — і отримати рикошетом таку саму черству копію.
— Як справи? — запитав Гепард, готуючись до своєї ранкової розминки.
— Нормально. А ти як?
— Як? Це ти в мене запитуєш? — з незрозумілим роздратуванням. — Ха, а як, по-твоєму, може бути? У мене, щоб ти знала, погано не буває.
— А я від позавчора нічого не курила.
— Ах, як ЧУДОВО, — (на видиху й дуже голосно, дерев’яний меч спритно закрутився в повітрі), — тому, що моя дружина (Як? Що він сказав?), — викурює по дві пачки за день, і кашель у моїй квартирі лунає кожні 15 секунд (злобливо).
— А чого ж ти на неї ніяк не вплинеш?
— А з якого це дива я на неї впливатиму (ще зліше)? Нехай на неї впливає її чоловік. Ми, знаєш, розлучилися, — він говорив це так, начебто плювався, і з кожним словом наелектризоване роздратування зачіпало мене дедалі дужче. Я, щоправда, не могла зрозуміти, кого воно стосується, — його екс-дружини, мене особисто, а чи всього жіночого племені.
— А… я, здається, пам’ятаю. У тебе їх дві було? Баба така страшна й моторошно розумна? Вона, так?
— М-да, — він опустив меча, та голос залишався, як і досі, недоброзичливим, — усі мої дружини одна страшніша за іншу.
— Якщо чесно, я ніколи не думала, що такий тип, як ти, може ще й дружину мати.
Він знизав плечима, паскудно повернув до мене свою гепардову спину і, граючи хижими лискучими вигинами, нібито готувався до своїх йогівських вправ. Ми стояли посеред безлюдної сонячної набережної, зовсім самі, й щось пекуче, нудотне, одвічно імрайське, ладне було вибухнути між нами.
— Моя психологія трохи відрізняється від твоєї. Уявлення про життя… — сказав він, стоячи спиною до мене.
— Мої уявлення про тебе теж, чи не так?
— Ми розлучилися, бо вона була теж інша, точніше, — як усі. Намагалася люто протистояти всім моїм… Але я їй сказав… Так прямо й говорив завжди: «Застроми свого язичка собі в попку».
— Ги… Ти дуже волелюбний Гепард.
— Кгм, звичайно. Воля у всьому. Від усього. Прихильність — це для недалеких мазохістів.
— На кшталт мене, чи не так?
— Хтозна. У всякому разі, наступного року я вже сюди не приїду.
(Як? ЦЕ вибухнуло, і, дивлячись у безнадійний глухий кут, я зрозуміла, що стою, немов облита крижаною водою. Імрая почала танути).
— … або, якщо приїду ще, то ненадовго, і востаннє, цього разу точно востаннє. Місця, як і почуття, зношуються. Нема тієї первинної палкості, яскравості, а я хочу, щоб це почуття було завжди в мені. Виходить, залишаються тільки спогади.
(Усе, що ви мені залишаєте… Ви обоє, Альхен та Імрая).
— … у серпні приїде Генка на машині, ми об’їдемо весь Крим.
Я відразу уявила цю щасливу парочку. Сволота.
— … і наступного року я подамся кудись на Тарханкут чи на Мишоїд, — широкий жест у бік Ай-Петрі, — або туди, — жест іще ширший (мої думки — відчайдушніші) на море за мисом, — у Гурзуф, до Аю-Дагу. Хоча все там надто зализане.
— Ні, ні, ти що! Коли я там була, то ТАКІ місця знаходила… (квола надія знову задеренчала, мов полум’я незадмухнутої свічки).
— Вірю, — він став на руки, вниз головою, показуючи остаточний кінець розмови.
Зі слізьми на очах я подалася на руїни першого пірсу, й прогулянка цим іржавим кістяком нагадала мені про скелетоподібність усього мого імрайського життя. Унизу мерехтіло море, мінилось у золотавих переливах, ідилічно голубіла кам’яниста обмілина. Спіткнися — й навряд чи побіжиш назустріч новим випробуванням із незагіпсованою кінцівкою. Якщо взагалі ще побіжиш.
Самогубство?
Нерозумно. Вкрай нерозумно. Вихід із гри й втрата не тільки Імраї, але й життя, незважаючи на їхнє ідеальне доповнення одне одного, все-таки не найбажаніше завершення чергового розчарування, так щедро подарованого цією лисою тварюкою.