Сашко озирнувся, зробив запрошуючий жест. Я глянула на Таню й підійшла до нього.
— На, це твоя кава. Ти п’єш каву?
— Е, ні, їй не годиться. Мала ще! — швидко сказав батько, але Сашко, що сидів між нами, мовчки дозволив мені взяти чашку з його теплих пальців.
— Нічого, гадаю, заради сьогоднішнього дня їй можна дозволити. Ти подивись, яка в тебе донька! Заміж час! — він легенько доторкнувся до мене ліктем, і зо дві краплі впали на мою майку. — Тільки ось одягатися не вміє.
— Ні, з нею розмовляти безглуздо. Є багато речей, які їй вирішувати не доводиться, але вже цього року свій одяг Ада вибирає сама, — докинув батько.
Я все тримала свою каву, не зважуючись зробити перший ковток.
— Правда ж, гарно пахне, — сказав, а не спитав Сашко, підносячи до губів свою чашку.
— Угу.
— Ти знаєш, я думаю, що коли тато не дозволятиме тобі пити каву, то ти приходь до нас, і ми завжди зможемо почастувати, — шепнув він мені на вухо, коли батько вийшов на пірс, захоплений балачками з Вірою.
Наступного дня з’ясувалося, що Віра й Таня взагалі з іншого міста й Сашко зовсім не родич їм. Атож, як я могла не здогадатися? Адже в таких як він, дружин не буває!
І тоді ж у мені зародилося нове грайливе почуття. Це дуже нагадувало запал «козаків-розбійників», коли сидиш на фісташці й або тремтиш чи то від ляку, чи з нетерпіння — впіймають, встигнеш утекти? Тільки було щось іще. Я всіма хребцями відчувала, що Йога надзвичайно хвилюють певні аспекти мого розвитку й від цієї зацікавленості хотілося втікати, грайливо озираючись, із вереском задоволення.
Буквально відразу він у мене спитав, чи не почалися місячні. Я була готова до такого запитання (авжеж, щоб він — та не спитав?!) і коли відповіла ствердно, він так особливо, так радісно посміхнувся, що я навіть відчула несказанну гордість за свій безглуздий організм.
І потім почалося. Шкода, що саме про ці дні в мене не лишилося жодного запису. За шість місяців по тому, на тренуванні з фігурного катання я почула пісню, яка до цього все літо грала в моїх навушниках — yello, drive/driven… І дика, відчайдушна ностальгія скрутила мене так, що я стрибнула в полуторний «сальхов» і потім гірко заридала, а коли прийшла додому, знищила всі свої таємні записочки й відверто визнала, що несамовито, до божевілля закохана.
А влітку було ось що.
Ми вже не стояли в позі драконів і чапель, ми не робили «х-х-хи!» — сиділи на одному зі зруйнованих пірсів, наші ноги теліпалися за чотири метри від води. Ми говорили… говорили… говорили… З несказанною легкістю йому вдалося проникнути в налиті соком, що пульсує навесні, нетрі моєї Неможливої фантазії. І я вихлюпувала йому все — про Нескінченність, про секс і смерть, про себе, що танцює в похмурому дзеркалі під зітхання «Енігми», й про тремтіння вогника свічки до того часу, поки я, дивлячись у вічі своєму відображенню, не побачу, як відкривається світіння зірок і полиск келихів мого внутрішнього задзеркалля. Немов казковий персонаж із якогось іншого світу, він загіпнотизував стража моїх мозкових володінь своїм хижим котячим поглядом, спритно підібрав ключа й тихенько прослизнув усередину моєї свідомості. Він начебто вивільняв із полону Неможливого нову, фантастично гарну істоту, яка з тихим захватом розглядала свої довгі рівні ноги, непристойно вузьку талію й дивовижно довершені груди 1-го розміру. Ми сиділи так годинами, наші засмаглі лікті стикалися ніжним золотавим пушком, море хлюпотіло під нашими ногами, й те, що говорив він — ідеально вміщалося в зяючі то тут, то там проломи в моєму уявленні про світ. Те, що я танцюю в темряві, виявляється, добре. У мені живе ця енергія, ця пристрасть до себе, коли весняним поглядом я жадібно впинаюся в свої розкішні відображення в магазинних вітринах. Я опинилась у новому, дорослому тілі й зовсім не знаю, як ним керувати. Старий хитрий павіан — як обережно, як грамотно він рухався, сходинка за сходинкою підводячи мене до неминучого фіналу!
Він поводився зі мною, як із рівнею, немовби брав за тендітну жіночну долоню й допомагав перебігти по веселковому містку через прірву між дитинством і зрілістю (у тих самих невагомих босоніжках із гострими підборами), і в цьому було для мене стільки досі не відчутої романтики! Але це була аж ніяк не дружба — навпаки, між нами щохвилини розривалися й гримотіли снаряди міжстатевої ворожнечі, почуття переслідування й підкорення, мої захоплені злість і запал.
Батько щодня запитував, про що ми говорили, і я знехотя відбріхувалася, що про йогу й нескінченність, хоча насправді, коли я боялася пройти по вузькій і крихкій крокві на другому поверсі зруйнованого пірсу до місця, де ми звичайно сиділи, Сашко (якого я тоді з почуттям торжества перейменувала в зовсім мерзенного Альхена), стоячи вже на тім кінці, посміхаючись, говорив: «А ти перетвори свій страх на секс. Ти йди, бійся й кінчай».