Данило винувато глянув на брата, сів на ліжко й тихо промовив:
— Будеш довчатися без мене. Але це ж нічого, правда? Це ж не рік — кілька місяців, і все.
— Що ти мелеш? — не зрозумів Юрко. — Краще розкажи, що трапилося, — весь технікум на вухах стоїть, мовби ти Сову вдарив?
— Не вдарив, а тільки штовхнув, — уточнив Данило й безнадійно махнув рукою, — але то вже однаково…
Брати деякий час мовчки дивилися один на одного. Першим знову заговорив Юрко:
— Треба йти проситися. Підемо зараз — я знаю, де вона живе.
Дань заперечливо похитав головою:
— Не поможеться. Та й не піду я. Тим більше, що й сам їй ніколи не прощу.
Наступного дня, коли викликали в кабінет директора технікуму, там на нього чекав не тільки директор, а й батько. Данило не бачив його більш ніж два роки і в першу хвилину розгубився. Якийсь час мовчки розглядали один одного. Хлопець помітив, що батько почав сивіти, схуд і щось змінилося в ньому. Здалося, немов у погляді додалося людяності. Але він помилився. Батько підійшов і несподівано вдарив його по обличчю. Дань аж хитнувся від того удару, а Григорій, мало зважаючи, де перебуває, закричав:
— Як ти посмів! Тепер, сучий сину, на колінах будеш вимолювати прощення! А ні — начувайся. Пожалкуєш у мене, що на світ народився.
— Я й так жалкую, — промовив Данило, тримаючись рукою за щоку. — Жалкую, що народився, жалкую, що живу, вчуся у цьому технікумі. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? — говорив, ніби до чужого, оминаючи слово «тату».
— Диви, воно щось іще й меле, — уїдливо проговорив Григорій. — Чужі діти за щастя мають вчитися, а йому завжди все не так. Придурок, ти ж два роки провчився. Де два — майже три. А тепер все коту під хвіст? Ні, не думай, що будеш робити, що хочеш, — посварився пальцем перед самим обличчям сина, — я тобі не дам. Де нам знайти Ольгу Павлівну? — повернувся до директора. — Бо цей гівнюк довго тут буде вигинатися…
- Її кабінет неподалік, — директор технікуму дивився з досадою на батька з сином, які були надто чужими, щоб зрозуміти один одного. — Тільки вчитиметься він далі чи ні, — кивнув на Данила, — залежить тепер не лише від неї.
— Я проситися не піду, — Данило відступив до дверей, ніби хотів вийти з кабінету.
— Що? — підскочив до нього Григорій. Замахнувся, та Данило перехопив руку і, міцно тримаючи, якийсь час дивився йому в очі. Батько обм’як, смикнув руку й процідив крізь зуби: — Забирай свої бебехи, раз уже відучився. — І додав загрозливо: — Тепер поїдемо додому.
— Я не поїду додому, — заперечив Данило. — Мені там нічого робити.
— Поїдеш, — люто глянув на нього Григорій. — Не зуміла нога свиняча на столі лежати — лежи під столом. В армію весною підеш. Там тебе научать жити. А волочитися по світу я тобі не дам. Ти в мене ще заплачеш за цим технікумом.
За всю дорогу вони не обізвалися один до одного й словом. Збоку здавалися випадковими попутниками. Тільки придивившись, можна було помітити схожість між цими двома.
Данило відчував, як за роки навчання скучив за домівкою, але боявся Мартиної ненависті, бабиних докорів і батькового деспотизму. Захвилювався, коли вийшов з автобуса і на нього глянули вікнами знайомі селянські хати. Почувався, мовби зрадив чи обдурив когось рідного, а той рідний радів із того, що бачить його, і зустрічав любов’ю. Ішов попереду, батько — за ним, наче вів під конвоєм.
Маріуца з несподіванки зойкнула і кинулася до онука, а потім відступила й заплакала, бо Григорій прямо з порогу заявив:
— Відучився. Майже три роки штани протирав, а тепер без освіти й без диплома. Ні, хлопчику, — те «хлопчику» прозвучало з такою погрозою, що Данилу захотілося відштовхнути Григорія від дверей і втекти з хати, — не я буду, якщо не скручу тебе у баранячий ріг. Тепер твої витребеньки тобі гикнуться, і не один раз.
Увечері Маріуца дорікала онуку: і за те, що не довчився, і за те, що так довго не приїжджав.
— Думала: умру й не побачу. Ростила, ростила… — зітхнула, а потім ніби спохватилася: — Не бійся — він в армію тебе не виправить, бо тобі ж тільки весною виповняться роки. Може, на якусь роботу влаштує в колгоспі.
— Виправить, — посміхнувся Данило. — Це ще добре, що серед зими не беруть, а то б він мене й сьогодні привіз не додому, а у військкомат.
— Було від Симона не тікати, — знову дорікнула баба. — Я чула, що жонатих в армію не беруть. Жив би собі потихеньку…
— Я краще під танк ляжу, ніж Симону продамся чи ще комусь, — відповів онук затято. — І годі вже моїм життям розпоряджатися — я не маленький.
— Не маленький, — повторила за ним невесело Маріуца. — Батька переріс. Не знаю тільки — в кого ти такий удався?
— Який? — перепитав Данило з посмішкою.
— Кручений, — відповіла сердито баба.
Уже на другий день Григорій звелів синові збиратися на роботу.
Запитання вертілося на язику в Даня, але він мовчки поснідав і так само мовчки сів у колгоспну машину, що кожного ранку приїжджала за парторгом. Григорій відразу скерував, щоб водій віз їх не в контору, а на ферму. Коли зупинилися біля телятника, не обертаючись, наказав:
— Вилазь!
І сам теж вийшов із машини. Зазирнув у сарай, підгукнув до себе чоловіка, що порався біля телят.
— Степановичу, у тебе є ще одні вила? — запитав після того, як привітався з ним за руку.
- Є, — здивовано відповів давно не голений телятник.
— Неси, — наказав Григорій. А коли той приніс, узяв вила й простягнув Данилові. — Оце бери, синку, і трудися. Узнаю, що не послухався, — начувайся. А ти не церемонься з новим помічником, — суворо заговорив до чоловіка. — Щось не так — можеш і навильником повчити.
Телятник здивовано дивився то на парторга, то на його сина й мовчки кивав головою. А коли Григорій поїхав, простягнув руку за вилами, та Дань лише посміхнувся:
— Керуйте, дядьку, — закинув на плече реманент і першим пішов до хліва.
Ще через день батько з’їздив до військкомату, і Даня викликали на медкомісію. На фермі працювати довелося недовго — на початку квітня його призвали на службу в армію.
Проводів не було, навіть невеличкої вечері. Марта й Маріуца мовчки склали провізію в старий рюкзак, а рано-вранці Григорій відвіз сина колгоспним «бобиком» до військкомату. Не озвався навіть тоді, коли за новобранцями підійшов автобус.
— Тату, — у Данила защеміло серце, і він розгублено глянув на батька, — тату, а коли Афганістан?
— Розумні й звідти живі та здорові вертаються, — підштовхнув його батько до дверей автобуса. — Давай, не затримуй…
У вікно Данило побачив, як він швидко сів у машину і, не дочекавшись, коли рушить автобус, поїхав. Намагався проковтнути клубок, що підкотився до горла, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув повітря.
— Чого зітхаєш? — хтось позаду торкнув його за плече. Він обернувся й побачив веснянкуватого хлопця, який по-дружньому посміхався і кивком голови показував на заднє сидіння. — Пересідай.
Дань пересів. Другий призовник, низькорослий, мов школяр, дістав із внутрішньої кишені старої куртки пляшку горілки.
— Закуску давай, — прошепотів веснянкуватий на вухо.
Данило слухняно витяг хліб і сало, дбайливо порізане Маріуцою на тоненькі шматочки.
Йому налили півсклянки, але він хитнув головою, щоб наливали більше. Випив, обернувся й довго дивився у вікно, за яким бігла з-під коліс автобуса дорога від дому.
За першою пляшкою знайшлася друга. І коли під’їжджали до обласного збірного пункту, на задньому сидінні всі дружно хропли. Їх розбудив супроводжувач, мало не силоміць виштовхав із автобуса і здав за списком. Кожному потиснув руку, Даню при цьому уважно глянув у вічі.
— Краще не пий, — сказав неголосно і вийшов за металеві ворота, за якими своїм життям жило велике місто.
Новобранців розподілили на другий і третій день — кого у Забайкалля, а кого в Прибалтику. Даня ж забрали останнім, і не кудись далеко, а в Дніпропетровськ, у школу фельдшерів, де готували медиків для військових частин, що базувалися у районах «з особливо спекотним кліматом».
Після майже трьох років навчання у технікумі фельдшерська справа давалася легко та, на відміну від інших хлопців, які мріяли вступити до медичних вузів, Данило намагався ні про що не думати. Після відбою лягав на куце для нього солдатське ліжко і швидко засинав. І зовсім не знав, куди себе подіти, коли у вільні хвилини товариші по роті сідали писати листи додому. Данило нікому листів не писав і не чекав ні від кого. Але і йому прийшов лист зі зворотною солдатською адресою. Він кілька разів перечитував скупе письмо про Юркову службу — брата забрали в армію трохи пізніше після нього. Читав, потім ховав конверт у тумбочку, а через деякий час знову діставав.