Осінь іще була сухою і по-літньому теплою. За півроку Дань лише кілька разів ходив у звільнення. Друзів у нього не було, тільки до Вальки Забужича, хлопця з Кубані, прив’язався, наче до рідного. Високий, але худорлявий і сором’язливий, мов дівчина, Валько і за характером був поступливий та щирий.
У своє останнє звільнення вони пішли удвох, і з того обоє раділи. Валько був родом із невеличкого села й захоплено розглядав вітрини магазинів та висотні будинки.
— Як би я хотів жити у такому місті, а ти?
Дань байдуже здвигнув плечима, і Валько аж образився:
— Невже ти ніколи ні про що не мріяв? Невже тобі однаково, де ти будеш завтра?
Данило на те невесело посміхнувся:
— Завтра, Валько, нас потурять туди, де Макар телят не пас, або ще й далі.
— Там ти знаєш, куди нас потурять. А хоч і потурять, то ж не на все життя. Треба думати про хороше.
Хлопець не став чекати, що скаже Данило, і зайшов до гастроному. Той зайшов слідом за ним. Грошей вистачило на пиріжки, лимонад і на шматочок дешевої ковбаси. Вони сіли в тролейбус і вийшли аж на останній зупинці.
— Уф, — зітхнув полегшено Данило, озирнувся навкруги, а потім ліг прямо на посохлу траву. — Отут, Валько, і краса, і воля, а не між отими міськими шпаківнями.
— Кому як, — не погодився товариш і подав йому підрум’яненого пиріжка. Відкоркував пляшку з лимонадом і теж подав. — А ти думаєш, — запитав несподівано, — нас відправлять туди?
— Не псуй святкового настрою, — буркнув у відповідь Данило наповненим ротом. — Краще поглянь, яке над нами небо.
Валько підвів обличчя і теж задивився угору, а потім промовив тихо:
— Аж не віриться, що десь висять над головою бомбардувальники. Здається, все це назавжди залишилося в сорокових роках.
— Ти що — накупився сьогодні? — гримнув на нього Данило. — Може, це наш останній день такий, а ти його хочеш зіпсувати.
— Та ні, — Валько й собі надкусив пиріжок і поволі почав жувати. — Просто настрій якийсь… — і винувато посміхнувся. — А про Афганістан я часто думаю, бо не хочу ні стріляти, ні когось убивати. Я по природі своїй не вояка.
— Воно й видно, — перевів Данило на жарт. — От із дівчатами ти б повоював, правда? — Валько почервонів, і Дань голосно засміявся. — Попав у точку, еге ж?
— Наче ти сам не такий, — у Валька й вуха почервоніли. — Тільки щось дівчата тебе не жалують — за півроку жодна не написала, а мені пишуть.
— Велике щастя з їхнього письма, — насмішкувато промовив Данило. — Стережися, щоб не оженили на другий день, як прийдеш додому.
— Не оженять, бо я ще вчитися піду, — обличчя Валентина посерйознішало. — Я у школі відмінником був.
— Що? — не повірив Данило. — А чого ж ти тут, а не в інституті?
— Того, — нехотя відповів товариш. — Якби менше синків усяких пхалося по блату, то і я б учився.
— А на який же ти інститут замахнувся, що тобі синки дорогу перейшли? — запитав Данило жартома й підвівся на лікоть.
— Міжнародних відносин. — Валько замріяно дивився у небо. — І на першому екзамені зрізали…
— Не переймайся, — Данилові стало шкода товариша. — Після армії точно приймуть. Тільки я б тобі порадив щось доступніше, нащо тобі ті міжнародні відносини?
— Я, Даню, хочу світ побачити. Він же знаєш, який великий…
— По-о-обачиш. І високо з неба, — знову засміявся Данило, але вже сумно. — Не сьогодні, то завтра. — І тихенько заспівав, мовби сам для себе: — Ой, у гаю, гаю, зелен-розмаю… — Наче й не співав, а вголос думав пісню.
— Де ти вчився? — запитав здивовано Валентин, коли Дань замовк. — Ти ж артист.
— Артист погорілого театру, — посміхнувся той. — І недоучка ветеринар.
— Я серйозно, — блакитні очі Валька дивилися недовірливо. — Чому ти приховав, що так співаєш, — наш лейтенант чотири дні шукав заспівувача роти?
— Може, треба було ще й циганочку затанцювати? — посуворішав Данило, запиваючи пиріжок лимонадом.
— Дивак ти, — глянув на нього докірливо Валько. — Коли б я мав такий голос, то вже б точно дав собі раду, а не думав тепер: заберуть мене чи не заберуть на війну?
— Мене заберуть, — з упевненістю промовив Данило.
За кілька днів до відправлення у Туркестанський військовий округ Данилові і ще чотирнадцятьом солдатам видали шкіряні ремені й замість кирзових чобіт — ялові. Валько в цю групу не увійшов і почувався винувато. В останній день перед відправленням ходив мовчазний, подовгу дивився на товариша, мовби хотів для себе зрозуміти щось важливе. А увечері зняв із руки годинника і простягнув Данилові.
— Візьми на пам’ять. Бери, бери, — мало не силоміць поклав годинника в руку. — Я у колгоспі сам заробив.
— А ти? — Данило зніяковіло розглядав подарунок.
— У мене ще є… вдома, — обличчя Валька було розгублене й винувате — він уже не сумнівався, що Данила разом з іншими солдатами відправляють в Афганістан, хоча вголос про це ніхто не говорив.
Із самого ранку п’ятнадцять солдатів їхало в критому кузові військового автомобіля до аеропорту. За хвилину по приїзді їх завели в окремий салон пасажирського літака, що летів до Ташкента. Через шість годин польоту Данило відчув, що перебуває зовсім в іншому світі. На цій землі було спекотно й по-східному гамірно. Дивувала мова, якою, здавалося, тут більше кричали, ніж просто розмовляли. Потім знову критий кузов. І за півгодини приїхали до пересильного пункту.
Першого ж дня новачки відчули на собі труднощі чужого клімату. Весь час хотілося пити. Води пили багато й не напивалися. У чоботях пріли ноги, а гімнастерки мокріли від поту. Їжа мало чим відрізнялася від тієї, якою годували в Дніпропетровську, але їсти зовсім не хотілося. Дошкуляли мухи й скорпіони. Бачені вдома лише на малюнках, вони тут бігали по підлозі казарми й по землі. Данило і його товариші спочатку злякано піднімали ноги, коли скорпіон мало не залазив на чобіт, а потім звикли, тільки лаялися, і то більше від нічого робити.
Наближався день, про який не говорили, але всі думали. І знову критий автомобіль, невеликий аеропорт, військово-транспортний літак, у металевому череві якого повітря було гарячим, немов у кузні. За хвилину літак піднявся і зробив коло над Ташкентом. Данило зацікавлено дивився в ілюмінатор на місто з чіткими кварталами багатоповерхових будинків, заводами, ніби іграшковими автомобілями на дорогах — геометрично рівним архітектурним життям, яке з висоти чомусь здавалося байдуже монотонним. Мальовнича картина кишлаків та ариків додала відчуття спокою й миру на землі, що так швидко віддалялася в часі й просторі.
Літак набирав висоту, і в салоні різко упала температура. Дехто порозкручував шинелі й накинув на плечі. Усі мовчали. Здавалося, мовби прислухалися до роботи двигуна, який піднімав літак вище і вище. Поруч із Данилом сидів молодший сержант із дніпропетровської партії військових фельдшерів. Знайоме обличчя за короткий час мовби перетворилося на виліплену з гіпсу маску із заплющеними очима. Дань якусь хвилину вдивлявся в ту маску, потім обернувся: стиснувши голову руками, за ним сидів незнайомий солдат зі спазматично скривленим обличчям. У кінці відсіку хтось неголосно розмовляв, почувся приглушений, неприродно бадьорий сміх. Данило обвів поглядом знайомі й незнайомі обличчя, на яких у цю хвилину, мов на негативній плівці, проступали всі почуття — від страху до заціпеніння й приреченості.
У відсік вийшов бортмеханік і завченим дикторським голосом повідомив:
— Перелетіли кордон Союзу Радянських Соціалістичних Республік.