Обличчя прапорщика посерйознішало — він перестав посміхатися й спохмурнів:
— У тебе немає батьків чи п’ють?
— Батько є і… мачуха. — Дань підвів голову, глянув прапорщику в обличчя. — Матері я не пам’ятаю.
— А-а. Тоді ясно. Куриш? — Микола Іванович мацнув себе по нагрудній кишені.
— Не курю, товаришу прапорщик. — Данило в цю хвилину пожалкував, що не навчився палити й не мав цигарок.
— О, — прапорщик знову заусміхався, — і я не курю, але цигарки завжди ношу з собою — звичка. — І вже серйозніше: — Тут багато до чого доводиться звикати, головне для нашого брата — витримка. Тоді ніде не пропадеш.
Нарешті з’явилася колона — з десяток військових автомобілів під охороною бетеерів. Олег зманеврував, і його машина опинилася посередині колони, яка, наче велетенська потвора, поповзла між горами. Дорога була вузькою, й автомобілі ледве розминалися із зустрічною технікою, переважно афганською, що рухалась до Кабула. Данило дивувався розмальованому, наче цирковому автобусу, салон якого був переповнений вівцями, а люди начіплялися за двері й сиділи на даху.
За півгодини стало чути постріли гармат і видно спалахи гарматного вогню — у горах ішов бій. Дань поглянув на командира, але той сидів у шлемофоні й, здавалося, байдуже дивився перед собою. Проїхали з кілометр, і гарматні спалахи залишилися позаду, а відгомін бою дедалі тихішав. Іще через кілька кілометрів почалася Чарикарська долина. Гори немов розступилися, і тепер уже частіше траплялися кишлаки, з маленькими магазинчиками й ларьками, що стояли обабіч шляху.
Колона почала рухатися швидше — попереду була небезпечна ділянка дороги через зруйнований кишлак, який радянські військові охрестили Амінівкою — за прізвищем колишнього господаря цієї місцевості Аміна. Кишлак не раз обстрілювався з важкої зброї: на місці будинків лежали гори глини, по яких вився дикий виноград. На узбіччі стояв скелет обгорілого «Урала», валялося побите військове залізяччя. Данило аж підвівся, щоб побачити більше, але прапорщик крикнув:
— Сядь! Притиснись до машини!
Дань припав до гарячого металу, і, поки не проминули Амінівку, його серце злякано бухкало у грудях, а гімнастерка змокріла на спині, немов хто вилив добрий кухоль води.
Дві патрульні «вертушки» довго висіли над руїнами кишлака, аж поки їхня колона від’їхала на безпечну відстань.
За Амінівкою почалася долина з виноградниками, розпаханою землею і ще більш палючим сонцем. На п’ятдесят п’ятому кілометрі бетеер повернув праворуч, а колона поїхала далі. Коли під’їжджали до Баграма, кишлака, за яким починалася авіабаза з кількома військовими частинами, Дань побачив обгорілий гелікоптер.
Останній відрізок дороги був найважчим — колеса вгрузали в пилюгу по саму вісь, а в Данила і прапорщика на обличчя ніби хто поналіплював маски з вузькими розрізами для очей. Позаду лишався такий хвіст куряви, який не пробивали навіть промені сонця. І коли бетеер призупинявся перед глибокими вибоїнами, та курява накривала всіх гарячою пеленою.
Далі їхали вздовж злітної смуги, неподалік від якої росли виноградники. Справа злітали й сідали літаки з радянськими й афганськими розпізнавальними знаками, але всі вони були з Радянського Союзу. Деякий час бетеер рухався вздовж бомбоскладів, навколо яких стояло багато охорони. Даню було видно, як афганські солдати витягували звідти візки з бомбами й тягнули до літаків. За бомбосховищем, поблизу аеродрому — розташування радянських військових частин — ряди палаток, казарм («фінських» будиночків-модулів), парки військових автомобілів і бетеерів. Данило вражено дивився на цю численну військову силу, на кишлак зовсім поруч, із маленькими глиняними мазанками, і нічого для себе не міг зрозуміти.
Зупинилися перед КПП мотострілецького полку, солдат відчинив ворота, і бетеер під’їхав до штабу. Прапорщик скочив із машини й пішов доповісти, що привіз поповнення. Данило теж сплигнув на землю і став чекати. Через деякий час його викликали до замполіта. То був темно-русий, з уважними очима капітан, який лише кивнув головою на привітання солдата й звернувся до нього російською мовою:
— Садись, — глянув у папери, — Туманич Даниил Григорьевич?
— Так точно, товаришу капітан. — Дань швидко підхопився з місця.
— Сиди, сиди, — капітан несподівано заговорив українською.
Дань сів і з болем подумав: «Скільки ж українців зігнали на цю війну?»
— Рідкісне у тебе ім’я. — Капітан якийсь час уважно дивився на Данила, потім запитав: — З циган, значить?
— Осілих, — уточнив Данило, якому в цю мить страшенно хотілося, щоб цей капітан побачив у ньому звичайну людину й солдата, а не бродячого цигана, що випадково потрапив до війська. — Мій дід був українцем, колгоспником, — додав гарячково і зніяковів — стало соромно, мовби виправдовувався за своє походження.
Замполіт ніби не помітив його збентеження і розпитував далі:
— А батько у тебе хто?
— Батько? — чомусь перепитав Данило. — Батько — парторг колгоспу, комуніст.
Щось у голосі Даня прозвучало не так, бо капітан знову уважно подивився на нього, потім — у документи. Нарешті поклав долоню на папери:
— Добре. Батько парторг, комуніст… Думаю, ти політику партії розумієш і підтримуєш?
— Так точно, — по-військовому швидко відповів Данило.
— Значить, і розумієш, що Афганістану потрібно надати інтернаціональну допомогу?
— Так точно, — відповідав солдат, мов заведений автомат.
Капітан на те лише посміхнувся і знову запитав, але вже по-іншому:
— Ну, а як щодо служби — є бажання служити?
Данило зрозумів, про що той запитує, його блакитні очі відверто глянули у стомлене обличчя офіцера.
— Я не підведу, товаришу капітане, — відповів твердо і з почуттям власної гідності.
На цьому розмова із замполітом закінчилася, і той викликав старшину роти, який забрав Данила в підрозділ, але спочатку відвів у баню. І коли Дань обливав себе водою, відчув, що немає у світі більшого щастя, ніж оця солдатська баня. Опісля почувався, мов заново народився. Старшина видав чисту постільну білизну, завів Данила в роту, показав на ліжко, на якому лежали матрац, ковдра і подушка. Після пересилки вони здавалися царською розкішшю.
Увечері двадцять п’ять чоловік зацікавлено дивилися на Данила. Серед солдатів половина була українців, а то росіяни й білоруси, і вони розчаровано перезиралися між собою, хоча вголос ніхто нічого не говорив. Він теж не намагався щось пояснювати. Вперше за багато днів після відбою з насолодою ліг у чисте ліжко і за мить заснув.
Насичене життя, здавалося, підганяло день за днем. Підйом — і він біг на зарядку. Почувався упевнено на перекладині й бачив, як заздрісно хлопці позирали у його бік, коли він без особливих зусиль прокручувався дванадцять разів. Першого ж ранку до нього підійшов прапорщик і привітно поплескав по плечу: «Молодець, земляче». Далі — санчастина, де старший лейтенант медичної служби Коробко трохи по-цивільному давав розпорядження. І хоча тут працювала медсестра, худорлява молода жінка, Данило перев’язував солдатам розбиті під час ремонту техніки пальці, промивав шлунки, міряв температуру.
Одного разу неподалік від частини розташувалася батарея із самохідними артилерійськими установками. Дань почув, як лайнувся лейтенант, як у модулі, пристосованому під санчастину, швидко зачиняли вікна. Побачив, як із кількох стволів рвонуло полум’я — батарея стріляла по горах за Баграмом.
— От чорт, — лайнувся він і не почув себе.
— Відкрий рота! — крикнула медсестра.
Він широко відкрив рота, і наступна черга артилерійських ударів не була такою дошкульною.
Йому здалося, що у напрямку артилерійського вогню уже немає ні гір, ні виноградників — немає нічого. Та, коли дим розвіявся і пилюга осіла, гори з великими сніговими шапками стояли непорушно, як і раніше.
Кожного ранку в присутності старшини Данило оглядав свій взвод — чимало солдатів «підсіли» на наркотики. У перший же день побачив свіжі сліди від голок у двох хлопців, разом із ним побачив те й старшина, якого за очі називали «Татомама», хоча голос старшини завжди звучав суворо й обличчя ніколи не посміхалося. Татомама уважно глянув на сліди від голок, потім на Данила.