— Так точно, товаришу старшина, — відповів йому Данило на запитання, чи свіжі ранки.
Кололися в основному ті, хто прослужив найдовше.
Увечері перед відбоєм почувався самотньо. Уже всіх знав на ім’я, хто звідки родом і скільки прослужив, та друга ще не мав. Одного разу, нудьгуючи, попросив у молодшого сержанта Андрія Кравченка гітару, яка весь час висіла у того над ліжком і ніхто не брав її до рук.
— Візьми, — трохи дивно промовив сержант, — вона не моя, — і подав гітару.
Усі, хто був у казармі, затихли й зацікавлено дивилися на Даня. Його пальці деякий час звикали до грифа, до струн. Грав щось навмання, вивчаючи інструмент. Потім неквапно перебирав струни, сумуючи за домівкою, ображався на батька, про щось дорікав Маріуці, маленьким біг із хутора через річку й губився в таємничому затишку лісу. Підвів голову, побачив, що його з усіх боків обступили хлопці, зніяковів і обірвав мелодію.
— Чого ти? — Андрій стояв зовсім близько. — Грай іще.
Данило якусь мить подумав, потім посміхнувся і заграв циганочку.
— О-о! — радісно вигукнув хтось у Даня за плечима. — Те що треба. Ас-са, хлопці, — і ударив долонями нижче колін.
У казармі швидко змінився настрій. Його просили заграти сучасних пісень, він не все умів, та швидко добирав під голоси мелодії. Хлопці співали, танцювали, жартуючи самі з себе. А коли прозвучала команда «Відбій!» — нехотя почали розходитися. Данило простягнув Андрієві гітару, але той махнув рукою:
— Нащо вона мені? Забирай, — і швидко відвернувся.
Наступного ранку Данило уважно оглядав вени на руках солдатів. Побачив свіжий слід від голки у сержанта Кравченка, підвів очі й зустрівся з Андрієвим поглядом. Обличчя в сержанта було бліде, а під очима лежали темні кола, як у людини, що ніч не спала. Старшина лайнувся на Кравченка і чомусь сердито глянув на Данила, ніби той був винуватий.
Відразу після сніданку взвод отримав наказ їхати на стрільбище. У Данила, як і в інших, у кімнаті для зберігання зброї стояв АКМС. Йому видали дві бойові гранати, крім того, він при собі мав іще й санітарну сумку.
Автоматні черги летіли у напрямку гір, та кожен намагався влучити в мішень. У Данила виходило непогано, а кинуті гранати розірвалися далі від останньої позначки. З гір подув «афганець», і вже скоро пилюга лізла в очі, вуха, на зубах тріщав пісок. Хлопці плювалися, лаялись, витираючи рукавами гімнастерок обличчя. Хотілося швидше повернутися у полк і змити цей всепроникний бруд, але навчання тривало, хоча тепер кулі летіли не по мішенях, адже між ними і стрільцями стояла густа жовтувата завіса.
Коли прозвучало: «Перекур», поруч із Данилом присів Андрій Кравченко і дістав цигарки. Це був хлопець невисокого зросту, але широкоплечий, кремезний. На суворому обличчі виділялися глибоко посаджені сірі очі. Сержант завжди говорив мало й нехотя. Данилу не запропонував цигарку — знав, що той не палить.
— Бачив он? — показав на зруйнований кишлак. Данило мовчки кивнув і повернув туди голову. — Вночі звідти душмани обстріляли наших, а на ранок у тому кишлаку не залишилося нікого живого.
Данило здивовано глянув на Андрія.
— Як — нікого живого?
— Не зрозумів? — губи сержанта насмішкувато скривилися. — Після обстрілу наші взяли його штурмом і знищили всіх.
— Всіх? — Данило відчув, що блідне. — Ти там був?
Спочатку сержант глибоко затягнувся цигаркою, потім поволі видихнув дим.
— Був, а що?
Дань мовчав. По руїнах, що залишилися від того штурму, було видно, що у кишлаку жило чимало афганців.
— Не тільки я. — Андрій дивився кудись поперед себе, затягуючись цигарковим димом. Потім кинув недопалок подалі і промовив зі злістю: — Нехай би вся оця земля згоріла ще до нас. Скільки тут хлопців наших… А ти ходиш, слідочки від голок дивишся. Знаєш, які слідочки після Афгана залишаться в кожного отут? — мало не вдарив себе кулаком у груди. — Послужиш іще трохи — узнаєш.
Вони обоє мовчали, поки не прозвучала команда «Шикуйсь!». Але за хвилину дали відбій. Солдати розійшлися й повсідались купками прямо на землю, один біля одного. Андрій знову сів коло Данила й дістав другу цигарку.
— Щось трапилося, — промовив ніби сам до себе. Потім глянув Даню в лице: — Ти на мого друга — Пашку Трубецького — схожий. Ми з ним… Це його гітару я тобі віддав. Пашка ненавидів боягузів, за друга йшов у вогонь і воду. Він і ще двоє хлопців на дембель готувалися, а у взвод новенького підкинули. Сопливе таке, на бетеер боїться залізти. Сюди, на стрільбище, нас привезли, то він кинув автомат і закрився руками. Як із таким іти на завдання? Хлопці трохи випили — тут, аби хотів, завжди можна спирт знайти, взяли того молокососа, поставили до стіни й кілька разів над головою «клацнули» з бетеера, щоб не був таким боягузом. Він і штани обмочив. Хлопці жартуючи, а він, сука, коли ті заговорилися, пробрався у бетеер і всіх трьох на місці уклав. — Андрій затягнувся цигаркою, потім сплюнув на землю. — Кажуть, що його й не судили, тільки в Союз відправили. Пашка — ленінградець, ми тут його Князем дражнили… Я бачу — прапорщик Пустовойт до тебе придивляється — він не буде довго тримати на задвірках.
Хотів іще щось сказати, але в цю хвилину з боку Баграма з’явився АН-24. Деякий час його не було видно, лише чувся монотонний гул двигуна — літак кружляв десь над горами. «Фоторозвідка», — здогадався Данило, коли гул то стихав, то знову наростав із боку гір. І з того ж боку чулися часті глухі постріли. Несподівано всі, хто був на стрільбищі, почали прислухатися — мотор літака заревів, мов поранений звір.
— Підбили, — тихо промовив Андрій, — стингерами дістали, суки.
Солдати напружено дивилися в небо — літак не горів, але за ним тягнувся довгий шлейф диму. За кілька секунд розкрилися три парашути, по яких із гір стріляли з усіх видів зброї. На землі десятки пар очей напружено дивилися на ті куполи, під якими беззахисно висіли живі мішені для душманів. Уже в частині Данило почув, що командир літака разом із другим пілотом не вистрибнули, а розбилися, намагаючись посадити підбиту машину. Але вони встигли передати на землю, звідки їх підбили.
То була звичайна для війни робота: одні літаки, скинувши бомби на визначену ціль, поверталися назад, інші, завантажені, злітали. На схилах гір палали вогнища, які було видно не тільки з літаків, а й усім, хто тієї ночі дивився на цей поєдинок неба і землі, коли небо розтинало землю десятками тонн смертоносної зброї, а земля у відповідь плювалася криваво-червоними язиками ненависті, що виривалися в небо разом зі снарядами, мінами й прокляттями, адже звідти посилали на землю смерть разом із чужинцями і єдинокровні брати-афганці. І літали вони на тих самих радянських літаках, але з іншою символікою, часто поступаючись професіоналізму військових льотчиків і їхній витримці. Одного разу Данило бачив, як під час посадки літак, яким керували афганські льотчики, плигав по злітній смузі, мов переляканий цап, перелетів через сітку і вибухнув за територією аеродрому. Чого хотіла у цій війні країна з її ще феодальним рівнем розвитку, розрізнена й розділена не лише горами? Тут убивали і своїх, і чужих з однаковою жорстокістю. Дань уже знав, як душмани катували полонених радянських військових і як знущалися з поранених і мертвих. Тому останній патрон у бою солдати залишали для себе.
Через кілька тижнів юнак почав звикати до гір, що, здавалося, зовсім затуляли Баграм від іншого світу, до теплої хлорованої води, до санчастини зі стерильною чистотою і запахом ліків. Але не міг звикнути, коли після чергової бойової «роботи» одних солдатів обережно вивантажували з бетеерів і «вертушок», бігом несли до медсанбату, інших поволі клали на землю, а потім відправляли на Батьківщину в «чорних тюльпанах».
Інколи думав про батька, який, напевно, уже знав від Юрка, що він служить в Афганістані, але чи то зовсім збайдужів до синової долі, чи надіявся, що війна зламає непокірного і той озветься першим. Але при самій лише думці про це в його душі піднімався протест.
— Салаго, як ти? — одного разу запитав прапорщик Пустовойт і привітно поплескав по плечу. — Через годину поїдеш зі мною за поштою.