Перебирав у пам’яті своє життя. Часом було соромно. За що — і сам не знав. Якось згадав про Софію, і стало гірко, що забруднила його мрію про перше кохання — умре, так і не пізнавши його. Тепер уже точно. Після таких думок руки самі стискалися в кулаки, а зуби втиналися у подушку.
Одного разу підвів голову і побачив перед собою рушник, яким витирали його після умивання. Глянув спочатку в один бік, потім — у другий, простягнув руку і смикнув рушник із металевої дужки. Радісно підібгав під себе і затаївся. Уночі спробував рушник на міцність — витримає, але як його розірвати? У руках сили не вистачало. Підніс рушник до рота і зубами розірвав посередині.
Зранку часто посміхався, озивався на розмови. Але потім затих, навіть відмовився обідати. Лежав із заплющеними очима й відчував, що палату наповнює надвечір’я. Воно здавалося лагідним, як у дитинстві. Може, тому, що у ці години всіх прощав і більше не відчував ні болю, ні образи, ні ще чогось. Заспокійлива порожнеча витіснила з душі усі почуття, навіть — страх.
Наче й не спав, тому здивувався, коли побачив маленького дідка у довгій полотняній сорочці, що йшов до його ліжка. Чомусь ішов не від дверей, а від стіни навпроти — дверей Данилу не було видно.
— Отако, боягузе, — посміхнувся до нього дідок. — Уже б давно можна на спину перевернутися, а ти все пузо мнеш. Ану ж, ну, давай.
Данило заперечливо хитнув головою, й обличчя дідка з лагідного зробилося суворим:
— Не тобі зі мною змагатися — роби, що кажу.
— Я сам не повернуся. — Данило відчув себе маленьким, зовсім дитиною, що ось-ось заплаче. — У мене, дідусю, ніжки мертві.
— Ет, — дідусь сердито відмахнувся рукою. — Ще твоїм ногам бігати й бігати. Тільки не забіжи, куди не треба.
— Дідусю! — зойкнув радісно Данило. — Поможи мені стати на ніжки!
— Чого ти? — над ним нахилилася медсестра. — Розбудиш усіх.
— Думаєте, вони сплять? — буркнув Данило.
— Думаю, — голос медсестри звучав стомлено.
— Допоможіть мені перевернутися на спину, — раптом попросив Данило.
— Як це, я сама? — заперечила жінка. — Нехай лікар скаже, — і поклала теплу руку на його плече. — Дочекайся ранку. Треба ж і ліжко переслати, і щоб хтось дужчий мені допоміг — ти ж он який великий. Завтра все зробимо. Не панікуй, хлопче, ще повоюєш, — промовила завчено.
— Я не хочу більше воювати, — відповів Данило роздратовано.
Медсестра на те важко зітхнула й невесело посміхнулася:
— Наче нас хтось питає, чого ми хочемо.
Зранку прийшли санітари, переклали Данила на каталку й відвезли у перев’язочну. А коли привезли назад у палату, поклали на інше ліжко, поклали обережно й на спину. Йому спочатку здалося, що опустили на гарячі вуглини, він аж зуби зціпив, щоб не закричати, потім побачив над собою стурбоване обличчя лікаря й насилу посміхнувся.
Почали боліти ноги. Боліли так, що він не витримував і стогнав. Медсестра сказала лікарю, але той заперечливо похитав головою:
— Вони в нього не можуть боліти.
— Не витримаю більше, — сичав крізь зуби Данило. — Я кричати буду.
Гукнули лікаря.
— Твоє щастя, якщо болять, — промовив той недовірливо, зняв ковдру й з усіх боків обмацав його ноги. — Ану ж, спробуй, ворухни.
Нічого не виходило, хоча Даню здавалося, що пальці слухаються, ворушаться. Та лікар розчаровано накрив ноги ковдрою й мовчки вийшов із палати.
Данило силувався вдень і вночі. Було, хтось із поранених озивався жартома:
— Чого ти крекчеш — санітарку покликати, чи що?
На якийсь час він затихав, потім знову напружувався, намагаючись таки ворухнути пальцями.
З ним щось відбувалося, але більше в свідомості, ніж у тілі. Ловив себе на тому, що подумки блукає в лісі, поблизу хутора, лазить по деревах або з розгону плигає у теплу світанкову воду. Нікому не казав, що наяву відчуває, як та вода огортає тіло. Він плавав і плавав, руками підгрібаючи під себе воду, а одного разу, коли в уяві ставав на дно, щоб вийти на берег, відчув під ногами слизький мул, з-під якого щось гостро муляло в пальці. Обережно ступив, аби не підковзнутися і не впасти, заплутався в жабуринні й закричав. Він закричав насправді, і так голосно, що в палаті всі посхоплювалися, навіть ті, хто не ходили, попідводили голови, а чергова медсестра злякано запитала:
— Що таке? Хто кричав?
Данило дивився на неї й глибоко дихав.
— Що таке? — перепитала жінка, обводячи поглядом поранених.
— Нічого, то спросоння, — відповів хтось на іншому ліжку.
А він заплющив очі, воліючи, щоб за медсестрою швидше зачинилися двері. Потім довго вслухався у своє тіло, боячись знову обманутися.
До нього приходили лікарі з різних відділень, мацали ноги, роздивлялися рентгенівські знімки, просили поворухнути пальцями. Данило ворушив. При цьому всі дивилися на його ноги й ніхто — на обличчя. А воно усміхалося.
Солдати, що вже видужували й скоро мали вийти з госпіталю, по кілька разів на день заходили в палату. Він обнімав їх за плечі й, плутаючи ногами, ішов по коридору, відчуваючи фізичний біль і щастя.
Часто приходив прапорщик Пустовойт, передавав із роти вітання, а одного разу сказав неголосно:
— Ми тут хотіли дочекатися тебе, щоб відмітити, аж, видно, не судилося. Салаго, з тебе могорич.
— За що? — Данило завжди радів Миколі Івановичу, мов комусь дуже рідному.
— За орден Червоного Прапора, — і Пустовойт подав газету з його портретом і Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу. — Упізнав цю мордяку?
Данило довго розглядав свою фотографію, потім поволі читав Указ, а потім відклав газету й несподівано запитав:
— Олег вижив?
Микола Іванович не відвів погляду, але мовчав. Тільки в його очах Данило побачив біль, який прапорщик не приховував.
Нарешті настав день, коли, спираючись лише на палицю, він підійшов до трапа літака. Радість повернення на рідну землю з випаленого сонцем і війною Афганістану була такою сильною, що Дань відчув, як його переповнює любов до всього, що було по той бік кордону. Лише за кілька діб, опинившись у невеличкому райцентрі, несподівано запитав у себе: «А що тепер?»
Його ніхто не зустрічав і не чекав. Під’їжджаючи до села, подумав, що нікому нічого про себе не писав. І коли вийшов з автобуса, довго стояв на дорозі, вагаючись, куди йти.
Данила пізнавали, посміхалися й вітались. Палиця, на яку спирався, у багатьох викликала співчуття. Мимоволі вдивлявся в обличчя односельців — вони були зацікавлені чи заклопотані, але без того страху й підозрілості, які з’являються, коли поруч війна. Невпевнено стояв на рідній землі, зі щемливим відчуттям радості.
Надіявся, що першим, кого зустріне вдома, буде Маріуца, та біля двору на батька чекав колгоспний легковик, до якого той уже виходив із хвірточки. Син побачив його, і недобрий холодок ворухнувся коло серця, та він ішов, налягаючи на палицю. Батько теж його побачив і спочатку не зрозумів, хто йде. А потім на якусь мить суворе обличчя стало розгубленим. Лише на мить — розгублення змінилося холодною маскою відчуження, коли Григорій зрозумів, що бачить сина.
Образа на батька, яку Данило болюче відчував, коли нерухомий лежав у госпіталі, з новою хвилею піднялася в грудях, переходячи у ненависть. Мовчки підійшов і став перед ним, не в змозі вимовити «здрастуй». Втупився в очі, не приховуючи у своєму погляді нічого з того, що робилося в душі. Батько теж не приховував нічого, і вони мовчки стояли один проти одного, наче закляті вороги.
Нарешті першим обізвався Григорій.
— Відслужив, значить? — і в його голосі була не тільки зневага, а й докір.
— Як бачиш, — видавив із себе Данило.
— Що я бачу? Нічого я не бачу — покажи документи, може, ти з армії втік, — нетерпляче простягнув руку і так стояв, поки Данило не дістав із нагрудної кишені документи. — Інвалід першої групи, — прочитав уголос, підняв на сина очі: — Каліка, і тепер на мою шию?
— Ні, тату, — Данило вимовив «тату» і здивувався. — Я ненадовго, тільки побачитися.