— Ну, йди, побачся, — відступив Григорій із дороги, даючи сину пройти.
Але Данило повільно поклав документи до кишені й не рушив із місця. Тільки підняв голову на хату, деякий час дивився, потім мовчки повернувся і повільно пішов назад, важко налягаючи на палицю.
— Сина не пустив додому, виродку! — почув позаду розпачливий голос Маріуци. — Щоб твоя душа довіку горіла у пеклі! Данило, онучку, вернись! Вернися, хіба ж я тобі не рідна, хіба ж я тебе не виглядала в усі вікна? — і стара жінка захлинулася плачем.
Дань обернувся і завмер — Маріуца була зовсім сивою і в такому зношеному одязі, якого він ніколи не бачив на ній раніше. Важко дихаючи, підійшла, обняла й заголосила.
— Ну, куди ти, куди? — плакала уголос. — Я ж ночей не спала, все думала, що воно там із тобою таке, що моя душечка печеться, мов на сковороді. Кину на карти, а вони всі чорні. Хоч би вісточку яку прислав, — дорікнула жалібно. — Ходімо до хати.
Менші діти обступили старшого брата і, перебиваючи одне одного, розпитували про справжню війну, поки Маріуца лаштувала на стіл. Марти вдома не було, і Данило радів, що не зустрінеться з мачухою.
— Нікуди ти не підеш, — розсердилася Маріуца, щойно він подякував і підвівся з-за столу. — Я тебе нікуди не пущу.
Данило на те сумно посміхнувся:
— Ти ж не хочеш, щоб він мене вигнав із хати проти ночі. І сам я не хочу.
— Не вижене, — перебила його баба. — Твій батько не такий дурний, щоб виганяти на поговір селу. Ти ж не якийсь там волоцюга, а з війни прийшов, ще й поранений. — Губи її скривилися, і з очей потекли сльози. — Де вони взялися з війною, ці кляті партійці… — Замовкла, подивилася на дітей, що сиділи й слухали розмову. Махнула рукою. — Живий, і то слава Богу.
Григорій лише презирливо скривився, коли побачив увечері Данила, що сидів на дивані з меншими дітьми й дивився телевізор. Маріуца відразу, щойно переступив поріг, зашипіла, погрозливо махаючи в сина перед обличчям піднятим угору пальцем:
— Тільки зачепи — я ж завтра поїду в райком і все там розкажу. Усе чистенько, про що ти вже давно й забувся. І не думай — вони тебе по голівці не погладять.
— Тоді я і тебе викину зі своєї хати, — відступив на крок від матері Григорій.
— Викинеш? — Маріуца аж на дибочки зіп’ялася, щоб говорити в саме обличчя. — Ану ж — викинь, побачиш тоді… — голос жінки затремтів. — Я тоді по селах піду і всьому світові буду розказувати, чия ж це я мати.
Обличчя Григорія засмикалося, а ніздрі роздулися, мов у розлюченого бика, але він нічого не сказав, різко повернувся і вийшов із хати.
— Це вже нажереться як свиня, — промовила йому вслід Маріуца. — Смоли б ти гарячої напився, така вражина.
Марту теж стріла на порозі й обірвала на першому ж слові:
— Він на свою пенсію житиме, щоб ти знала. А в цій хаті й у нього є куток, бо колгосп не на одну тебе і Грицька робив, а й на дітей.
Невістка вражено заглипала на свекруху і промовила зі злістю у притишеному голосі:
— Тільки ти сама їсти варитимеш і сама будеш прати.
— Наварю. — Маріуці в цю мить дуже хотілося, щоб і Марта кудись пішла з хати слідом за Григорієм. — А прати він і без мене уміє ще змалечку… при мачусі живши.
Від образи у Марти на очах виступили сльози, вона ледве стримувала себе, щоб не вчепитися свекрусі у волосся.
— Ну, почекай, я тобі ці слова пригадаю, — промовила з притиском і відштовхнула Маріуцу з дороги.
Данило ночував у батьковій хаті. Спати було м’яко і зручно — Маріуца постаралася. Але сон не йшов. Що він робитиме завтра — чекатиме листоношу, який принесе пенсію? Давно у хаті не було нагайки. Коли Данило і Юрко пішли з дому, Марта вкинула її у піч. Тільки Данило знав, що батько й досі міг серед ночі вигнати сім’ю на вулицю. Знав, що колись обов’язково підніме і на нього руку. А він… Спати не давали не тільки думки, а й тіло, яке боліло, особливо вночі, коли сум’яття пережитого дня влягалося, наче піднята бетеером курява.
Прокинувся від того, що баба тихо гримала на дітей, аби ті не кагалили й дали йому виспатися. Посміхнувся, бо зрозумів, що ні батька, ні мачухи уже вдома немає.
— Ще б трохи полежав, — зустріла у дверях його Маріуца. — Відпочив би від тої служби…
— Я за чотири місяці так належався, що на все життя вистачить, — відповів онук весело.
— За скільки-скільки? — перепитала баба і часто закліпала віями, намагаючись затамувати сльози. — Ану ж, покажи мені свої рани.
— Не треба на них дивитися. — Данило сумно посміхнувся, а потім додав веселіше: — Вони всі уже позаживали.
Після сніданку Маріуца прибрала на столі, помила посуд і сіла біля вікна вишивати.
— Кому це ти вишиваєш? — здивувався онук, роздивляючись узори на білому полотні. — Ти ж раніше й за голку не бралася.
— То раніше, — підняла Маріуца полотно проти вікна і замилувалася роботою. — Раніше діти не давали, а тепер нічого робити, а платять добре.
- І картини вишиваєш чи тільки рушники? — зацікавився Данило.
— Що просять, те й вишиваю. Бува, приносять свої узори, а коли сама придумую. Ось подивися, — любовно погладила розкриту квітку маку, з блакитною росинкою на яскраво-червоному пелюстку. — Правда ж, гарно?
— Не те слово. — Дань захоплено дивився на квітку, яка, ніби жива, цвіла на полотні. — Навчи й мене.
— Таке скажеш, — засміялася Маріуца. — Треба воно тобі…
Але в Данила ніби щось затремтіло всередині — він уже бачив інший мак, що цвів на схилах гір. Пелюстки обривав гарячий вітер, і вони падали на пісок, наче краплі солдатської крові.
— Я теж хочу вишивати. — Недовірливий бабин погляд чомусь дратував, і він кинув сердито: — А що мені тут робити, що?
Стара жінка на те лише здвигнула плечима:
— Хіба я проти — сідай, учися. Я й полотна відріжу грубішого й узори доберу. Чого ти сердишся?
Данилові здалося, що він усе життя хотів вишивати. Щось ніби заспокоювалося в ньому, коли на полотно, один за одним, лягали кострубаті хрестики. Та малюнок, народжений у свідомості, ніяк не хотів оживати на поверхні домотканого полотна. Терпляче виколупував голкою нитки, що не створювали тієї картини, яка жила в ньому.
— Усе не так, — сердився на свої руки, по кілька разів перебирав клубочки з нитками, добираючи потрібні тони, але до вечора на полотні не було жодного хрестика: що вишив — порозплутував. Увечері зачинився у кімнаті, щоб не зустрічатися ні з батьком, ні з мачухою. Не вийшов і вечеряти, хоча Маріуца й наполягала.
Наступного ранку попросив у неї, аби відрізала такого полотна, якого він сам скаже. Довго потім сидів біля вікна, тримаючи в руках шматок білої тканини, а до вечора на ньому була вишита невеличка квіточка, на тонкому погнутому стеблі, схожому більше на колючу дротину з єдиним пелюстком.
— Що це ти понаплутував? — незадоволено оцінила баба його роботу. — Не квітка, а каліка якась, — схаменулася, дивлячись на палицю, що стояла біля стола, навпроти онука, і заплакала. — Невже ж у тому клятому Афганістані покалічили не тільки твої ніжки, а й душечку?
Данило нічого не відповідав, тільки мовчки дивився на квітку.
— Усівся коло старої баби, — не вгавала Маріуца. — Хоч би пішов до хлопців, по селу пройшов, із людьми побачився. Вишивка тобі потрібна, — не могла спинитися, бо відчувала вину не тільки за сказане, а й за той біль, що переживав онук. — Дівчат он скільки женихів виглядають…
Данило взяв палицю, обперся і важко підвівся:
— Не плач. Розголосилася через вишивку. Не така, то й не така. Ще побачимо, у кого буде краща. І справді, треба хлопців провідати, знаєш, як я за селом скучив, — говорив напівжартома, але останнє сказав серйозно, навіть із нотками суму в голосі.
Не знав, до кого з ровесників піти. Розумів, що всі розпитуватимуть про Афганістан, але про війну говорити не хотілося. Серед дівчат не було такої, про яку б подумав небайдуже, хоча тепер хотілося любити, як ніколи раніше. Несподівано побачив, що стоїть перед сільським кладовищем. І сам не знав, чого зайшов сюди. Стояв і дивився на металеві й дерев’яні хрести, поодинокі пам’ятники. Погляд блукав серед могил, нарешті зрозумів, що шукає, але не злякався, лише подумав — жодне місце йому не подобається. Потім здвигнув плечима: «Яка різниця — лежав би, де поклали, лише б у своїй землі». Перед очима спливли інші могили, які доводилося бачити над афганськими дорогами: замість пагорбка землі — навалене каміння, а над ним — гвинтівка з прив’язаним клаптем тканини.