Знову Афганістан. Данило розсердився на себе і пішов попід кладовищем на шлях, що виводив до центру села. Там було все, як і раніше: сільрада, клуб, магазини, колгоспна контора. Під клубом у великій калюжі полоскалися чиїсь качки.
— Дань! — гукнув на нього знайомий голос.
Він обернувся й побачив на східцях магазину Вітьку Марелю, колишнього однокласника. Прізвище хлопця було схоже на прізвисько, а сам він довго ходив у школі мовчазним слухняним школяриком. І тепер невеличкого зросту, худорлявий, як підліток, із довірливими, аж дитячими очима. У Вітька мати померла, а батько одружився з іншою. Малого сина залишив бабусі й забувся про нього. Може, через те Мареля виріс вразливим і чутливим до тих, хто був у цьому світі беззахисним. У лісі мисливці підстрелили вовчицю, а хлопець знайшов. Побачив її вже об’їдену мурахами, а поруч — четверо вовченят, одне з яких було ще живе. Поклав тваринку за пазуху і приніс додому. Баба сердилася, коли він терпляче намагався напоїти вовченя із соски. А потім носив скрізь із собою. Зараз поруч із Вітьком стояв не вовк, а вовчище, з настороженим поглядом. Коли Данило сперся на палку й хотів підійти, вовк загарчав і вишкірив зуби.
— Лорд, заспокойся, — поплескав його по сильному загривку Вітько і сам пішов назустріч Данилу. — Здоров, — простягнув невелику, але загрубілу від роботи долоню. — Повернувся, а я й не чув. Ти що? — подивився співчутливо на палицю. — З Афганістану?
Данило ніколи не дружив із Марелею і ніколи особливо не придивлявся до цього хлопця. А тепер зраділо потиснув руку, кивнув головою:
— Звідти.
Вітько показав очима на палицю і співчутливо запитав:
— Добре зачепило?
— Добре.
— Заходь до мене увечері, а то зараз їхати треба. Заходь, — попросив, мов старого друга, якого довго не бачив, — посидимо, побалакаємо.
Данило кивнув головою, а потім дивився, як Вітько з вовком ішов до трактора, що стояв на протилежному боці вулиці. Звично заліз до кабіни й сів за кермо, за ним заскочив Лорд і вмостився поруч, поважно дивлячись перед собою на дорогу.
«Оце товариш! — захоплено подумав про вовка. — З таким…» — і тут же осікся, згадавши знову про Афганістан.
Ходити було важко, але він змушував себе проходити за день хоча б кілометр. У суботу надягнув чисту сорочку, ще студентські штани й пішов до Марелі. Той жив далекувато, і Дань сказав Маріуці, що прийде пізно. Баба нічого не відповіла, та по її обличчю ковзнула радісна посмішка. Стара циганка не тільки зраділа, а й подумки попросила Бога, аби онука припутала яка дівчина, хоч би яка, лише б заморочила кучеряву голову.
Подвір’я Вітька було схоже на інші: з розлогою шовковицею при вході, торішнім кукурудзинням під стіною хліва і стежечкою від хвіртки до хати. Данило узявся за клямку у хвіртці, а потім злякано відступив — на ґанку стояв Лорд і насторожено дивився на нього.
«Ого», — подумав і ще далі відступив від двору. А вовк повернувся, могутньою лапою відчинив двері у невеличку верандочку і там загарчав. За хвилину на ґанок вийшов Вітько і радісно махнув рукою:
— Заходь.
Данило зам’явся, дивлячись на вовка, що стояв поруч із господарем.
— Не бійся, — засміявся Мареля. — Лорд нікого перший не зачепить, ну, і… без моєї команди. Лорд, лежати! Спокійно, — наказав неголосно тварині.
Вовк слухняно розлігся на ґанку, поклавши голову на лапи, й навіть очі прикрив повіками, хоча Данило відчував, як у звіра напружився кожен м’яз, коли він зайшов на подвір’я. Боязко ступив і полегшено зітхнув уже за дверима.
Хата, у якій жив Вітько, чимось нагадувала Маріуцину, що залишилася на хуторі. Велика піч займала половину першої кімнати. Такі ж вишивані рушники на іконах та на старих фотографіях. Але у другій кімнаті стояв телевізор, магнітофон і чимало книжок на двох саморобних полицях. Книги були не художні, а більше підручники й технічні посібники. Вітько помітив зацікавлений погляд Данила і, ніяковіючи, пояснив:
— Хочу вчитися далі. Спочатку не думав, а тепер від нудьги не знаю, де себе подіти. Із села не поїду — бабу жалко. А без освіти тут або сп’єшся, або станеш робочою худобиною.
— Чого? — заперечив Данило, сідаючи на диван. — Інші ж он живуть, і нічого.
— Покажи — хто? — Вітько почервонів, наче соромився своїх слів. — Живуть, але ті, у кого інтерес є до такого життя чи зовсім ніякого інтересу: напився, наївся, виспався…
— Не всім же бути космонавтами й професорами… Більшість людей — прості, — заперечив Данило, — і потреби у них прості. Вони вирощують хліб, учать своїх дітей…
— Це ти про торби, які городські діти тягнуть із сільських батьків? — перебив іронічно Вітько. — Учать, ага, учать. — Марелі, мабуть, пекла образа на батька, який зовсім не цікавився його долею. — Доучать, що скоро в селі залишаться старці та п’яниці. До речі, що ти сам думаєш робити далі — поїдеш у технікум довчатися? — перевів розмову на інше.
— Ні, — Дань хитнув заперечливо головою, — не поїду — то не моє. Кудись, може… — Відчув, що не знає, що далі казати, бо насправді й уявлення не мав про завтрашній день. Посміхнувся невесело: — Я ж тепер вічний пенсіонер.
— Не розумію тебе, — обличчя Марелі стало серйозним і трохи смішним, — ти ж «афганець», маєш пільги й тепер можеш вільно вступити до будь-якого вузу.
— Нащо воно мені? — Данило подивився за вікно. — І в селі довго не затримаюсь. — Хотів сказати — кому я тут потрібен, але згадав про Маріуцу і промовчав, бо й у самого Вітька була одна баба і більше нікого у цілому світі.
Ніби відчуваючи, що про неї хтось подумав, у двері просунула голову ще не стара, але вироблена селянською працею жінка, із сивим волоссям, яке виглядало з-під темної хустки. Побачила гостя, і її обличчя радісно заусміхалося.
— Доброго здоровця, внучок. А ти мені й не сказав, — дорікнула Вітьку, — що у нас гість буде. Це ж наче Марини-циганки онук, той, що з війни прийшов? — запитала чи то Вітька, чи самого Данила. При цьому голос у жінки затремтів, а очі враз набралися сльозами.
— Бабо, ну чого ви? — розгубився Вітько. — Ну, чого? — Він більше не знав, що казати, бо сльози цієї найріднішої у світі людини завжди діймали до самого серця.
— Чого-чого? — бабуся витерла очі ріжечком хустки. — Батьків і синів вибили, а тепер ось і внуків… Дак то хоч вилягли за своє, а тут за чиє?
Вона жалісливо дивилася на Данила і, мабуть, бачила щось іще, що не загоїлося і за ціле життя. Потім ніби схаменулася, швиденько вийшла. І за хвилину уже було чути, як рогачем поралася в печі. У хаті запахло упрілим борщем і ще чимось смачним. Данило зніяковів, коли той борщ бабуся поставила перед ним. І не тільки борщ, а й порізане сало, огірки й запечене гусяче м’ясо. У грановані чарки поналивала вистояного домашнього вина й припрошувала:
— Чим багаті… Їжте, хлопці, воно все домашнє, не куплене. — Налила й собі, шанобливо помовчала, поки Дань узяв чарку, і промовила: — За твоє, внучок, повернення додому.
При слові «додому» Данилова рука з чаркою здригнулася, і він швидко підніс її до рота. Вино було добрим, із того винограду, що оповив мало не все подвір’я. Хлопці пили й не п’яніли, тільки обличчя в обох повеселіли, а очі блищали задиристою юнацькою радістю.
— Сьогодні в клубі танці — давай сходимо, — запропонував Мареля, коли пляшка спорожніла. Данило у відповідь глянув на свою палицю, здвигнув плечима. — Ну, чого ти? — умовляв його Вітько. — Ти ж на танцях сто років не був. Побачиш, які у нас дівчата — клас. На вихідні стільки молоді буде в клубі…
Данило підвівся на ноги й відчув себе вільно і впевнено. І хоча опирався на палицю, йому закортіло швидше дійти до клубу, де вже грала музика, було гамірно й весело.
Під клубом стояли хлопці й дівчата. Їх побачили ще здалеку, і почулися радісні вигуки.